Читати книгу - "Поміж двох орлів"

— Мати знає?

— Ні. Ще ні. Я... Що скажете?

Брат Амвросій деякий час сидів мовчки, потім мовив:

— У Письмі сказано: «Краще вдаватись до Господа, ніж надіятися на вельмож». Я можу тобі дати пораду, але якщо ти вибереш дорогу Бога. Тут же я не в змозі ні заохочувати тебе, ні відмовляти.

Тим часом дощ закінчився — так же несподівано, як і почався. Брат Амвросій задоволено хмикнув: дірявий дах на цей раз витримав негоду.

— Піду я, — зітхнув Тарас. — Мати, напевне, хвилюється.

Він натягнув на голе тіло ще мокру свитину, мерзлякувато зіщулившись.

— Замерзнеш, — похитав головою монах.

— Дорогою висохну. А завтра я прийду, — на прощання кинув хлопець і залишив Амвросія самого.

У неділю він так і не наважився зізнатися матері про свій намір піти до війська, а вранці в понеділок, прихопивши з собою нехитру їжу — хліб, цибулю і ту ж таки рибу, разом з чоловіками села відправився до Жовкви на будівництво костелу.

Тарас знову приступив до вже звичної роботи. Як і кожного понеділка, хлопець підійшов до купи обтесаного каміння. Його ділянка роботи — піднести це каміння нагору, де майстри сміло вкладали його у стіни. Кожного наступного разу підніматися доводилося все вище: будівництво йшло жваво, і стіни костелу вже виросли до середини. Звичайно, коли кожного Божого дня тут працює стільки дармової робочої сили з навколишніх сіл, можна не боятися, що будівництво затягнеться.

Тарасові поклали на дерев’яний остов (такий же, яким він приносив рибу) чималий кам’яний блок, і хлопець укотре почав свій нелегкий шлях нагору і донизу, щоб десь в обід, коли весняне сонце вже почне немилосердно пекти, почути таку очікувану команду обідати.

Сопошинці розмістилися під північною стіною будівництва — там не так палило сонце. Поруч розсілися люди з Глинська. Кожен дістав з торбинок чи просто із вузлика нехитру їжу. Оскільки під час роботи не наговоришся, саме тепер чоловіки обмінялися останніми новинами. Цього разу мова зайшла про дерев’яну церкву, що скромно стояла у сотні метрів від костелу. Її вигляд — низенька, почорніла від часу та дощів — програвав перед навіть недобудованим латинським костелом. Чоловікам було особливо важко визнавати цей факт, адже церква була православною, а вони, православні, змушені будувати латинський храм, тим самим ще більше принижуючи свою віру.

Деяку надію на покращення справ дав майстер із Глинська, повідомивши, що православна громада міста звернулася до Станіслава Жолкевського з проханням побудувати нову церкву.

— І що пан гетьман? — поцікавився Максим Дідух, сусід Тараса, дебелий, але добродушний коваль.

— Пан гетьман ще не вирішив, — відповів чоловік із Глинська. (Тарас згадав, що його звати Данько Мазур.) — Та й не скора ця справа — будувати церкву! Ось костел скільки ще будувати, а гроші йдуть від пана гетьмана. А хто дасть гроші на православний храм?

— Люди дадуть! — озвався Павло Бахур, ще один із Сопошина.

— Багато тут назбираєш! Усі багаті стали ляхами, бо не були б багатими, а ми — біднота. Поки назбираєш пожертву, помре не одне покоління.

— Бог дасть — побудуємо! — впевнено сказав Мазур.

Він витер вуса від крихт хліба, перехрестився і склав шматок полотнини — обід закінчився, треба було приступати до роботи.

Цей день закінчився б для Тараса Сопохи так само, як і попередні, коли він змушений відробляти повинність у місті, якби не несподівана розмова після роботи. Тарас поклав на місце деревину основу, на якій носив камінь, і зібрався вже пристати до односельців, щоб разом піти додому. Аж тут до нього підійшов управитель Сопошина Мошко. Кожного дня на початку і після роботи він перевіряв, чи всі робітники на місці.

— Чого вам? — невдоволено запитав Тарас.

З власного досвіду він знав: нічого доброго такі зустрічі не приносили.

— От що: завтра зранку знову вийдеш на роботу, — сказав Мошко. — Андрушко Швець підвернув ногу, тому ходити не може. Відробиш замість нього, а наступного тижня будеш вільний.

— У мене завтра своя робота на городі, — заперечив хлопець.

— Посадиш у середу. І наступного тижня ти вільний.

— Знаю я ваші заміни! Вже так не один раз даремно робив!

— Ти не хочеш робити на пана гетьмана? — озвірився Мошко. — То, може, мені так йому і сказати?

Він сподівався побачити в очах Тараса страх, але помітив лише гнів.

— Зачекайте говорити панові гетьману... — зауважив хлопець.

— От і добре! — почав було управитель, але Тарас продовжив:

— Я йому сам скажу! І не думаю, Мошку, що його слова вам сподобаються.

Управитель аж захлинувся від несподіванки. Він хотів сказати, що ніякий він не Мошко, а Іцхак Вебер, і за такі слова йому не здобрувати, але Тарас рішуче рушив до воріт замку. У Мошка полізли на лоба очі. Він так і залишився стояти посеред площі. Не йшли додому й інші сопошинці — вони були свідками цієї перепалки і просто згоряли від бажання побачити, чим це все закінчиться.

А Тарас упевнено підійшов до воріт. Вартові його впізнали, але все ж запитали, до кого він іде.

— До пана гетьмана! — сміливо відповів Тарас.

— А де риба? — засміявся один.

— Я хочу записатися до війська. Пан гетьман позавчора сказав мені прийти, якщо я згоден.

Вартові перезирнулися. Їм не дуже вірилося у те, що говорить цей простолюдин, але вони справедливо відзначили, що сам придумати таке він не міг.

— Тоді тобі треба не до пана гетьмана, а до управителя, — повідомили йому.

— А де