Читати книгу - "Детективи в Артеку або команда скарбошукачів"

Черговий звелів дітям чекати, поки їх викличуть, а сам увійшов до кабінету. Залишившись без нагляду, Антон зашепотів скоромовкою:

– Отже, так. Говоритиму я, ви тільки кивайте й погоджуйтесь.

За мить вожатий запросив їх до кабінету.

За столом у чорному шкіряному кріслі сидів літній чоловік зі втомленим обличчям. Оленці стало навіть трішечки шкода його, адже він, замість того, щоб спати вдома, змушений морочитися з нічними шукачами пригод.

– Ну, слухаю вас, – почав начальник спокійно й твердо. – Розповідайте, та не вигадуйте дурниць. За двадцять років праці в таборі я вже такого наслухався, що обдурити мене дуже важко.

Антон зиркнув на друзів, кахикнув і розпочав:

– А що розповідати? Ми ж нічого такого не робили. Просто... я чув, що біля підніжжя Ведмідь-гори є ліс, у якому росте італійська сосна пінія. А мій улюблений казковий герой – Піноккіо. Його якраз із пінії витесав татусь Карло. От мені й захотілося побачити це дерево, а заодно назбирати з нього шишок. Кажуть, у них дуже смачні горішки.

– Ти що, ніколи шишок не бачив? – здивувався начальник.

– Ні, а що тут дивного? Я живу в Києві, у панельному будинку на двадцять другому поверсі, дачі у нас немає, бабусі з дідусем у селі – теж. Я й лісу справжнього ніколи не бачив, а горіхи – лише на прилавку в магазині. А тут, виявляється, поруч ростуть не прості горіхи, а з італійської сосни. Ну не міг я втриматися. Заодно й друзів прихопив до компанії.

– Чому посеред ночі, коли нічого не вид­но? Не могли вдень піти?

– А хто нас відпустить, тим більше до лісу? У нас же програма на цілий день розписана. Як не до школи, то в їдальню, як не на екскурсію, то на гуртки. Передихнути ніколи.

– Це означає, що гуртки вам не по­до­баються?

– Чому це? Подобаються, звісно. Але й горішків смачних хочеться.

Старший вожатий усміхнувся:

– Знав би ти, як важко ті горішки з шишки виколупувати, не жадав би їх аж так.

– А ви звідки знаєте? – запитав Антон.

– Теж колись у дитинстві збирав – хотів свіжих горішків скуштувати. Два тижні руки від смоли відмивав, а горіхи на смак ніякими виявилися.

– Може й так. Але ж ви самі спробували й самі такого висновку дійшли. От і я хочу сам усе спробувати.

– А відповідати за все теж сам будеш?

– За що за все? Ми ж жодного криміналу не вчинили. Подумаєш, вийшли вночі прогулятися. Якби не той охоронець, ми б

до ранку повернулися, і ніхто нічого не знав. Ми ж не красти ходили.

– А це ще довести треба, – посуворішав начальник.

– Тобто… тобто як довести? Що це означає? – не втримався й Сергій. – Це в чому Ви нас звинувачуєте?

– Поки що ні в чому. Я якраз схильний вам вірити, і якби це було в інший день, то вже відпустив би. Але сьогодні… Річ у тім, що кілька днів тому в «Артеку» сталася НП.

– Що сталося? – не зрозумів Сергій.

Начальник табору кивнув старшому вожатому, щоб той пояснив.

– Сталася надзвичайна подія. Ви, мабуть, чули, що на території «Артеку» діє один з найкращих у світі музеїв космонавтики?

– Чули, звичайно, – закивали діти. – Там справжній місяцехід є. І скафандр космонавта. Казали, що нас поведуть туди на екскурсію.

– Так от, – продовжував вожатий. – Кілька днів тому хтось викрав звідти багато безцінних експонатів. У тому числі й скафандр, й особисті речі Юрія Гагаріна з його автографом, і ще багато чого.

– А навіщо злодіям скафандр? – здивувалася Оленка. – Вони що, у космос зібралися летіти?

– Та навряд чи в космос, хоча, звичайно, було б добре туди їх усіх закинути й залишити назавжди. Хай би літали собі по орбіті, подалі від чесних людей. Експонати музею безцінні, підпільні колекціонери платять за них великі гроші, от злочинці й вирішили поживитися.

Начальник табору підвівся з-за столу, заклав руки за спину й важко зітхнув:

– Гаразд, діти. Оскільки викрадення сталося за день до вашого приїзду в табір, розумію, що ви до нього не причетні. Але будьте обережні, злочинців ще не спіймали. Десь вони відсиджуються з награбованим. Тому такі ось нічні прогулянки можуть бути вельми небезпечними. Отже, зараз ви повертаєтеся до себе і лягаєте спати. І ще – не дуже вихваляйтеся своїми нічними геройствами, щоб іншим теж не закортіло після відбою на прогулянки вибиратися. Домовилися?

– Могила, – промовив Сергій і різко провів великим пальцем упоперек шиї.

– От і чудово. І ще одне. Ми завтра порадимося з вожатими й найближчим часом організуємо вам похід до лісу біля підніжжя гори. Згода? Ну все, відбій!

Розділ 6

У пошуках

Наступного ранку хлопці зібралися в коридорі. Оленка теж вийшла зі своєї кімнати й помітила, що між друзями точиться жвава суперечка. Особливо старався Сашко. Він щось уперто доводив:

– А я ще раз кажу, що моя версія на сто відсотків правильна.

– Що за версія? Що я пропустила?

Хлопці розступилися, даючи Оленці місце.

Сашко по-змовницьки озирнувся й тихо промовив:

– Я знаю, чому ми вночі вийшли не туди.

– Тільки не кажи знову, що ворожка нас обдурила, – скривилася Оленка.

– У тому то й річ, що ні. Я тут уночі не міг заснути й думав, аж поки все зійшлося.

– Що все?

– А от що. Лільчина мама коли в «Артеку» була?

– Ну-у-у... років тридцять тому. А яка різниця?

– Велика! – чомусь радісно вигукнув Сашко. – Уві сні, коли вона запитала про місцезнаходження діамантів Міледі, таємничий голос вказав школу як точку відліку, чи не так?

Оленка ствердно кивнула.

– Але, – Сашко зробив багатозначну паузу й підняв над головою вказівний палець, – але оскільки він вказував шлях не нам, а ворожці, то й мав на увазі не ту школу, у якій ми зараз навчаємося, а ту, в якій навчалася вона!

– Ніч-чого не розумію, – захитала головою дівчинка.

– Що тут розуміти? Наша школа нова, а колись дітей водили до іншої школи, біля центрального стадіону. Там тепер інститут «Артеку».

– І звідки ти це все знаєш?

– На першому поверсі у фойє висять стенди про історію табору. Там і прочитав.

– Виявляється, деколи й на стендах інформація корисна, – зауважив Сергій і ­почухав потилицю. – То що ж тепер – усе спочатку?

– Виходить, що так. Тільки як бути із забороною начальника табору?

– Та... – махнув рукою Сергій, – якщо зважати на всі заборони, то й