Читати книгу - "Полон"

— Не знаю. Мені здалося, ви щось знаєте.

— Може, і знаю. А може, і не знаю. Ти місцева, з наших країв?

— Не зовсім.

— Зрозуміло, столична штучка. Давно шукаєш? До когось уже зверталась?

— Ні. Я звикла сама вирішувати свої проблеми.

— А ось це правильно. Це мудро. Гроші є?

Після цього питання її серце тьохнуло. Вона взялася за ручку дверцят і хотіла вийти, але чоловік знову заговорив, тепер уже без посмішки й дуже швидко:

— Значить так, ти не дурій, сиди тихо. Сина твого знайдемо, я людина потрібна, мене багато хто знає, я багатьох знаю. Мені на політику насрати. Ця влада, інша влада — все виродки на нашому горбу їздять. Тому слухай сюди: я подзвоню, уточню, а ти погуляй. Завтра, якщо все складеться, поїдемо забирати.

— Все так просто? Розумієте, він у мене музикант, він не військовий. У мене фотографія є.

— А що тут складного? Фотографія — це зрозуміло, це добре. А гроші є?

— Є.

— Та ти не бійся, я нормальний, не відморозок. Моя справа гроші, а там як домовимося!

Чоловік знову посміхнувся, і в його грубому обличчі вона побачила свій шанс знайти втрачений сенс безрадісного життя.

— Скажіть, що мені зараз робити?

— Ночувати тобі є де?

— Ні, я нікого тут не знаю.

— Зрозуміло, не проблема. Пофартило тобі. І не треба ні з ким більше знайомитися. Я тебе до своїх сусідів тимчасово підселю. Вони звалили, за хатою я доглядаю, переночуєш. Там холодно, але на вулиці ще холодніше, правда ж? Багато за нічліг не візьму, це мій бізнес, розумієш?

— Розумію, — холодно відповіла Жінка.

— Та ти не осуджуй. Я ж допомогти хочу.

— Я нікого не осуджую, тільки себе.

— Це ти даремно, даремно. Себе потрібно любити. Сам себе любити не будеш, ніхто не полюбить, чуєш? Я ось за квартирами дивлюся. Допомагаю людям. Чим можу. Я людина потрібна. Розумієш? Часи змінюються, а потрібні люди зостаються.

Місцевий криво посміхнувся, а Жінка просто кивнула у відповідь. І вони поїхали чужим містом під звуки блатного шансону зі скрипучої автомагнітоли.

Простора квартира була затхлою, але не холодною. На підвіконнях зів’ялі вазони — їх вочевидь давно не підливали, неприємний запах в туалеті, перегоріла лампочка в коридорі, порожній вимкнений холодильник. Та Жінка не зважала — їй аби перебути.

Раніше в цій квартирі жили її ровесники. Сімейна пара, бездітна, але щаслива. На стінах висіли фотографії у строкатих рамочках: спільні подорожі, сімейні вечері, пікніки з друзями, студентські портрети. Поміж книг — запилені сувеніри. На кухні — торішній календар місцевого заводу з усміхненою білявкою. Порцелянові чашки з квіточками, тріснуті дерев’яні дощечки та кілька менших тупих ножів, а один великий і гострий. Пачка солі та пачка соди на столі, а на балконі кошик з прищіпками й попільничка. Все, як у всіх до війни. А потім ці люди поспіхом зібрали пожитки, залишили ключі сусідові й виїхали туди, де їхнє сімейне щастя не розтрощить автоматна черга або вибух міни. Ці люди зараз біженці. У полоні обставин. Таких, як вони, — мільйони. І всі вони вірять, що коли-небудь повернуться додому. Тому не прибрали квіти з підвіконня, тому не зняли зі стін фотографії, тому надсилають гроші для оплати комунальних послуг.

Її новий знайомий не утік з-під обстрілів, не виїхав у тихе місце. Вирішив пристосовуватися до нового життя за нової влади. Вочевидь, він навіть досяг успіху в кар’єрному зростанні. Так принаймні здавалося з першого погляду. Самовпевнений, навіть пихатий, він по-діловому показував Жінці, де білизна, де посуд, де кран з водою. А вона намагалася тримати себе в руках, не розплакатися. Та й сліз уже не було, тільки туга і втома.

Жінка стягнула з ніг промерзлі чобітки й поставила їх біля батареї. Опалення в місті працювало, з крану текла гаряча вода. Дивно, бо вона уявляла собі все геть інакше. Втомлено витягнувшись на скрипучому дивані, вона заплющила очі і спробувала заснути. Одначе сон не йшов. Їй весь час хотілося схопити сумку і швидше бігти, шукати-рятувати свого єдиного сина. Якби ж вона знала, куди бігти, то, мабуть, встановила б світовий рекорд зі швидкості. Чекання здавалося страшною карою. Та вибору не мала.

Що знають чоловіки про материнську жертву? Чому ніхто не попереджає жінку про те, чого вона позбудеться, якщо стане матір’ю? Чому всі радісно плескають у долоні й агітують за щасливе життя поруч з дітьми? Адже це все брехня. Дитина — це величезна невдячна праця, безсонні ночі, вічна втома і тривога. Так, звісно, ти радієш її перемогам. Проте скільки коштує матері кожен крок маленької ніжки, кожна усмішка беззубого ротика, кожна оцінка у школі й кожний іспит у інституті? Усі обіцяють в обмін на народження дитини щастя на все життя, але ніхто не говорить, що з народженням спадкоємця твоє життя перетворюється на вічне служіння.

Спершу ти відмовляєшся від свого густого волосся і здорових зубів, від своєї бездоганної талії і пружних грудей. Потім ти відмовляєшся від особистого життя й особистого простору. Далі ти відмовляєшся від цікавої роботи й подорожей, від дружніх посиденьок на кухні до ранку і спонтанних поїздок на море. Тому що без тебе дитині буде страшно, самотньо, голодно і холодно. Вона потребує тебе набагато більше, ніж друзі, родичі, коханий або начальник на роботі. Дитина розчинена в тобі, тягнеться своїми крихітними рученятами, обіймає, ласкаво белькоче перші