Читати книгу - "Сонячний вітер"

думав про це і тільки про це! Що ми будемо робити, наприклад, пане Вінер, з оцим шофером? Ви ще казали, що під час 2-ї НТР виживуть лише кібернетики. Його, шофера, вже тоді не буде, будуть інші покоління шоферів чи просто людей, що не в спромозі щось робити, окрім як займатися дрібним обслуговуванням?

Для чого мені це? Адже мене в майбутньому теж не буде, там буде інше покоління, свої проблеми, — на вищому рівні! — а я, незнайко і невмійко, нав’язую їм свої погляди, свої думки, намагаюсь обмежити свободу людей двохтисячного й далі. Мабуть, я не мирюся з тим, що життя мені відміряло рамки затісні, я хочу бути, як і всі хочуть, безсмертним — не в пам’яті, не в бронзі, не в славі… я ще не знаю чому. Я тільки знаю, Що про мене думали до мене. Навіть Джордано Бруно.

За межею міста автобус розвинув крейсерську швидкість.

Опівночі стартує його трансгалактшний лайнер. Перів далекими подорожами Горбач ніколи не оглядав пам’ятних місць, не вештався парками, не просиджував у музеях — він знав, що червоний кінь Петрова-Водкіна, чи схожий на всесвіт Сезанн ніколи не покинуть його: ні в мажорні миті удачі, ні в хвилини зоряних трагедій, коли горе стає таким великим, як і порожнеча за межами корабля.

Перед стартом мав звичку спати вдома. Дружина слала свіжу постіль, опускала голубі штори на вікнах, щоб до кімнати проникало голубувате світло, — він лягав десь після полудня, коли сонце стояло навпроти вікна, і тоді на шторі застигав блідий диск — місяць, та й годі, — доводила температуру в кімнаті до п’яти градусів, аби Горбач відчував під ковдрою з верблюдячої вовни, що таке тепло. Він лягав і спав непробудно кілька годин. У філії центру міжгалактичних сполучень знали цю його звичку, дзвонили за дві з половиною години до старту; вони знали також, що Горбач збирається хутко, ніби інженер земних служб на зміну. Немає довгих прощань. Саквояжик уже готовий. Горбач тільки прийме душ, щось перехопить на кухні — саме перехопить: бо заходив до кухні і їв, що перше під руку потрапить, наче мав іти кудись у місто. Тому з філії дзвонили, а через десять хвилин до будинку вже під’їжджав автобус. Він цілував дружину і виходив. Ніколи в таких випадках дітей не було в квартирі: вони гралися перед будинком. Він ішов повз майданчик, діти відривалися на хвильку, цілували і поверталися назад. У Горбачів не говорили: “Щасливої дороги”, “Скорого повернення”. Тут же дружина з балкона кликала дітей спати. Однак астронавт знав, що вона примушує себе не дивитися йому вслід.

І завжди за межею міста автострада була порожньою, і водій вів машину на граничній швидкості. Врешті, водій — це за звичкою. Автобус вела система автоматизованого керування, і, по суті, Горбач був у салоні один. Автобус дещо незграбна як на сучасність машина, але залишався давньою традицією, чимось рідним і теплим, як домашня тваринка.

Горбач завжди відчував о цій порі, що м’язи не стали звично напруженими, тіло ще зберігає лагідні доторки домашніх речей; думки ніби ще спали десь у затишному куточку мозку. Єдине відбивається у свідомості, єдине і дуже нам усім знайоме, — коли ми вранці, щойно відірвавшись від сну, йдемо на роботу, і світ віддзеркалюється в нашій свідомості лише своєю матеріальною оболонкою — будинок, люди, трамвай, таксі; ніби велетенське голографічне фото, а ми в центрі його.

Отож світ і для нього застиг: з одного боку дубовий гай, а з другого — сосновий бір; уже пройшло чимало років, а бір цей неначе й не виріс. Зрідка в темній зеленавості його з’являлися чітко означені просіки, а біля них щити з просмоленого дерева в умовних позначках, що показували, куди ведуть ці просіки. Там, у глибині лісу, в котеджах з басейнами живуть товариші з ракетодромної обслуги. Пролітали мимо золотаві паралелепіпеди будочок підземних переходів, схожі на заправочні станції, що стоять через кожну сотню кілометрів на трасах Марса, і ночами їхнє світло поширюється на всі боки на кілька кілометрів, і згори це видається тарілками з розплавленою ртуттю, розставленими по прямій лінії; а коли мчиш на всюдиході, світло притягує тебе, вириває з темряви, і ти, коли не зупиняєшся, проскакуєш його за якісь хвилини, відпочиваючи ніби шкірою, а потім знову виштовхує тебе в пітьму, де щомиті можуть знятися тонни піску, і ти в круговерті тільки мріятимеш про золотий паралелепіпед, де можна сидіти в глибокому кріслі, пити каву і слухати, як розбурхана стихія прагне зламати стіни грудьми; і коли за вікном автобуса залишалася чергова будочка підземного переходу, Горбач мимоволі починав очікувати наступної, ще й ще, думки по краплині збирали варіанти прийдешнього, вони шикувалися в запасниках пам’яті, народжувався ритм астронавтського життя; смуга густої підстриженої трави обабіч шляху переходила з зеленого в жовтувате, не тільки тому, що швидкість машини змазувала грань між кольорами, — а просто Горбач звик бачити на чужих планетах саме таку забарвленість — в болотах, пісках, тундрах… І тепер йому хотілося вимкнути систему автоматичного управління і самому взятися за кермо машини, щоб його доля була тільки в його руках.

Назустріч бігла невагома парабола останнього перед ракетодромом шляхопроводу. Той, здавалося, висів у повітрі. Завдяки законам, які не перевірити жодними чуттями. Саме так Горбач уявляв те, що не піддається уяві — кривизну простору. І коли автобус пролітав під плавним розмахом шляхопроводу, в грудях холонуло. Ніхто не здатен побачити ввігнутість простору, хоч кожен іде по ній…

Він відвів погляд від параболи нового шляхопроводу. На висоті доброго десятка метрів перпендикулярно трасі мчав мотоцикліст. Коли трішки примружити очі, здавалося, що мотоцикліст котить краєм неба, овальний місяць фари летить між зорями. Він навмисно відвів погляд від шляхопроводу, щоб мотоцикліст і далі мчав небом; тим часом вони проїхали під бетонним склепінням, зникла й сама спокуса додивитися, враження залишалося назавжди.

…Годинник показував двадцять на дванадцяту, він ще має близько сорока хвилин, ще багато можна подумати на самоті, доки зустрічати гостю. А вже попереду вогні Борисполя, ось уже поворот праворуч, відзначений біло-голубим дороговказом, три шпилі з нержавіючої сталі, виструнчена лісопосадка і в глибині її “вместо каменных истуканов стынет стакан синевы без стакана”.

Кілометрів за три від астровокзалу Горбач побачив, як, спираючись на червоний стовп, іде на посадку малогабаритний пасажирський корабель типу “Земля — Сонячна система”. Ще не долинав жоден звук. Взявся було вгадувати, звідки прибув корабель, але облишив думки, бо це знову Зело до Землі,