Читати книгу - "Пригоди. Подорожі. Фантастика - 83"

Можливо, якби Джон признався, що вони — пірати, йому б повірили. Але це було не краще, ніж опинитися в ролі ненависних франі. Бо корінне населення тієї частини Тихого океану не бачило різниці між морськими розбійниками, які шастали в південних морях, і французькими загарбниками Полінезії. І ті й другі тільки розоряли острови і не знали меж насилля.

Стараючись якнайбільше награбувати і до того ж одержати задоволення, розважаючись із красивими полінезійками, американці теж ні з ким раніше не церемонились. Та коли на Таїті і Маркізькі острови прийшли французи, становище американських китобоїв і скупників копри та перлів різко змінилося. Тепер, щоб зайти на якийсь з островів архіпелагу, вони мусили питати дозволу у французьких резидентів і платити досить високе мито. Крім того, вести торгівлю з місцевим населенням віднині дозволялося тільки через посередництво французів.

Звичайно, американців не влаштовував такий поворот справ. Тому вони почали всіляко загравати з остров’янами, щоб, заручившись їхньою підтримкою, або спробувати вигнати французів, або, якщо це не пощастить, при допомозі місцевого населення знайти шляхи для вигідної контрабанди, тобто, обминувши французів, вести на островах ту саму політику, але дещо хитріше. От, мовляв, французи вам нічого не дають, тільки грабують вас, а ми хороші, привозимо вам різні товари, хоч для нас це дуже небезпечно. Адже всім відомо, як франі ненавидять людей з країни Маріте.[5] Тому що люди з країни Маріте справжні друзі острів’ян, а франі їхні запеклі вороги.

Так чи інакше, але французів американці завжди лаяли, і остров’янам це подобалось. Навіть на непримиренній Фату-Хіві, яка не хотіла дружити ні з якими блідолицими, людей з країни Маріте зустрічали цілком терпимо. Вони були хоч і не дуже надійні, та вже ж союзники в боротьбі проти спільного ворога.

Дружбою полінезійців з американцями і вирішив скористатися Девіс, який добре знав обстановку на сусідніх з архіпелагом Паумоту Маркізьких островах.

— Ні, великий вождь, — мовив він, — я кажу правду, мій дім на землі Паумоту. Я народився в країні Маріте, але на землі Паумоту у мене багато друзів, вони хочуть, щоб я і мої люди жили з ними. Ми всі з країни Маріте.

— Твої слова, червонобородий, брехливі, як товсті ноги, котрі хочуть усіх випередити, — зневажливо відповів вождь. — Мої люди бачили на твоєму кораблі великі гармати. Навіщо людям з країни Маріте такі гармати? Вони приходять до нас із товарами, ми не бачили гармат на кораблях людей з країни Маріте.

— Але, великий вождь, мій корабель на землю Фату-Хіва викинула буря. Ми йшли до земель Турбуаї, там живуть наші вороги.

— І ти взяв гармати, щоб стріляти в людей землі Турбуаї?

— Так, великий вождь, — підтвердив Девіс, думаючи, що його відповідь прозвучала досить переконливо. Він назвав найближчі острови, які спали на думку, не знаючи, що на архіпелазі Турбуаї нещодавно почалася війна з французами і про це вже відомо маркїзанцям.

Суворий вождь, здається, подобрішав.

— Мої люди і я вдячні тобі, червонобородий, тепер ми чуємо в твоїх словах правду, — задоволено сказав він, і Девіс подумав, що словесну боротьбу нарешті виграно і їх відпустять з богом. Але голос вождя знову став незворушним.

— Головний вождь франі, — провадив він далі, — послав тебе вбивати людей землі Турбуаї, але буря викинула твій корабель на землю Фату-Хіва. Море зробило справедливо, воно допомогло людям землі Турбуаї і віддало нам на харчування тіла наших ворогів. Але ми ситі. Мої люди зроблять із твого тіла їжу для твоїх франі. — Старий маркізанець говорив стримано, солідно, з належною вождю гідністю і раптом крикнув натовпу майже у захваті: — У воїнів франі немає їжі, вони голодні, тож нехай наповнять свої животи оцим червонобородий!

Натовп відповів вибухом захоплення. Сотні горлянок у дикому екстазі почали скандувати:

— Тукопана таа-хі-туе! Тукопана таа-хі-туе! Тукопана великий, як океан! Тукопана великий, як океан!

Коли пристрасті трохи вляглися, вождь знову звернувся до Девіса:

— Твоє тіло і голову, червонобородий, відвезуть на каное двоє твоїх людей, ті, кого ти покажеш, воїнам франі. Кажи, я тебе слухаю.

У Девіса по спині заструмував холодний піт. Зібравши останню волю, він насилу примусив себе усміхнутись:

— Не поспішай, великий Тукопана. Подивись, хіба на мені й на моїх людях такий одяг, як у воїнів франі?

— Твої люди всі білі.

— У людей землі Паумоту колір шкіри такий, як у тебе, великий Тукопана, але ти народився на землі Фату-Хіва. Я сказав правду, мої люди прийшли з країни Маріте. Якби вони були воїнами франі, я б не міг стати їхнім вождем. Подивися, хіба колір моєї шкіри не такий коричневий, як у тебе? Чи ти бачив коричневих вождів у воїнів франі?

Тукопана насупився. Було схоже, що цей доказ справив на нього враження. А може, він дивувався з поведінки Девіса. Червонобородий полонений розумів, що на нього чекає, проте був спокійний і навіть безтурботно усміхався.

— Коли твої люди, — мовив тим часом Девіс, — робитимуть з мого тіла їжу для воїнів франі, накажи їм добре обсмалити на багатті і голову. Нехай залишаться тільки мої голубі очі. Якщо твої люди не знають, як це робиться, то я можу тобі розказати. Очі треба заліпити мокрою землею і поливати соком молодого кокоса, поки голову триматимуть над вогнем. Так роблять таїпі на землі Паумоту, і очі завжди залишаються непошкодженими. Тоді головний вождь франі, можливо, й повірить, що твої люди вбили його воїна. А якщо йому подадуть необсмалену голову з коричневим кольором шкіри, він буде тільки радий і скаже, що Тукопана прислав йому тіло свого таїпі. А голубі очі — то, певне, від батька, людини з країни Маріте. Моїх людей головний вождь франі слухати не буде, франі не вірять людям з країни Маріте.

Маркізанця це дуже збентежило. Йому ще не доводилося чути такі розмови від полонених, які усвідомлюють свою приреченість. Цей червонобородий казав про власну голову так, ніби вона належала не йому. А з іншого боку, він має слушність. Коли люди з країни Маріте приходять на Фату-Хіву, то в багатьох жінок потім справді народжуються діти з голубими очима. Правдою було й те, що у всіх вождів франі колір шкіри тільки білий.

Проте, віддаючи належне мужності полоненого, міняти своє рішення вождь, здається, не збирався. Надто великою спокусою було послати такий “подарунок” головному вождеві франі. І водночас маркізанця тепер, видно, мучили сумніви.

— Ти не боїшся смерті, червонобородий? — спитав він, ніби досадуючи на самого себе.

Девіс не відповів, його погляд