Читати книгу - "Наречена Шульца"

Пізніше спонтанно малював її саму. Зазвичай це були тільки голови. Іноді в дуеті з ним. Двічі з подружкою. Зі Стефою Чарнецькою. Чорно-білий великий малюнок. Дві жінки, ще дівчата, довіряють життю, дивляться поперед себе — вона з поглядом, скерованим вниз, Стефа — вгору. Що це могло означати? Мабуть, нічого. Випадковість. Сіли, наче до фотографування. Але у фотографа принаймні відомо, куди дивитися. А тут не було об’єктива. Тож Стефа дивилася вгору, Юна — вниз. Дивилася художникові в очі чи на руки? Позаду обриси дрогобицького костелу або ратуші. Як у ренесансних художників. А радше, як зазвичай у Бруно — він усюди старався позначити свій Дрогобич.

Той малюнок дістався Стефі. Адже подружки наших подружок… Варто було ще когось мати з цього боку.

У результаті — цих малюнків Юни небагато. Так, ніби прилучаючи її до свого життя, він вилучав її зі світу своєї одержимості. Оголені жінки не мали її рис. Ані ті з нагайкою, ані ті у звабливих позах.

Я не була закоханою дівчинкою, ані звабленою цнотливицею. Була вже дорослою, коли пізнала його. А втім, мій еротичний досвід був наближеним до нуля. Але це не було чуттєве захоплення. Не тільки. Цей тихий, на перший погляд безпорадний Бруно, мав у собі велику людську магію. Та щоб це зрозуміти, треба було зблизитися з ним. Не на відстань випадкової зустрічі чи банальної розмови. Він заворожував, зваблював, міг причарувати кожну жінку, як тільки була подолана ця перша межа — знесена найменшою ніжністю, дотиком, може, поцілунком. Тоді він переставав боятися.

А я? Коли я насправді піддалася його чарові? Після другого ескізу, коли вже не вагався, де мене посадити — у кріслі чи на канапі, чи після чергового? Після розмови про Рільке чи про Кафку, після скарги на дощ чи похвали його відроджувальної сили? Я шукала підказки у віхолах…

Я сама згодом не раз над цим замислювалась. Але це не мало жодного значення. Тільки цей момент, ця мить. Бо, може, взагалі не про те йшлося. Складно не обожнювати того, хто одним махом, кількома словами звичайну грушку обертає на величний монумент природи і тут-таки дозволяє їй всохнути на виноградну кісточку. А на галявині він — невеличкий, на вигляд наче ельф або, як сам іноді казав, гном, сірий, як його власний костюм — начаровує „хмару-примару”, на якій вмощуємося удвох і разом неквапливо дрейфуємо до незвіданих вершин. Як же я — знавчиня поезії Красінського, із незмінним капелюхом на голові, але щоразу сміливіша в думках і манерах — могла опиратися такому завойовникові?

Іноді він переймався своєю книжкою. А якщо щось станеться, якщо видавництво передумає або збанкрутує. Але все склалося успішно, і вже в грудні він подарував мені „Цинамонові крамниці” з присвятою. „Юні Ш., чудовій людині, близькому другові, якого я зустрів на дорогах життя, з проханням про пам’ять”.

Про одруження тоді ще не йшлося.

Книжка Бруно ще не з’явилася у продажу, коли його школа святкувала ювілей сімдесятип’ятиріччя. Дрогобицька державна гімназія ім. Владислава Яґайла. Там, де здавав матуру, а тепер уже багато років навчав. Малювання та ручної праці. Було зрозуміло, що за такої нагоди без його допомоги не обійдеться. Бо ніхто так, як він, не вмів прикрашати будівлю гімназії на різні урочистості. Він малював портрети маршалка Пілсудського і президента Мосціцького[20], робив проекти щорічного табло випускних класів та віньєток учнівських часописів. Колись він ще намалює знамено школи: з одного боку король Яґайло та „Бог і Вітчизна”, з другого — Остробрамська Божа Мати[21] та „Мати, Королево Польської Корони, молися за нас”. Зрозуміло, що на зміст цих написів він не матиме жодного впливу. А все ж іронізуватиме, що, як на єврея, навіть такого, що не практикує, це велике досягнення. Зрештою, це була лише частина серйознішої проблеми. Він і ця його школа!

Він не любив говорити про це. Волів вести розмови про мистецтво. Клав голову мені на коліна і, спокійний, що жоден нахаба його не переб’є, тихим голосом говорив, виголошував промови, цитував Рільке в оригіналі. Обожнював його поезію, вдома мав усі його томи. Від віршів переходив до малюнків Кубіна, до його творчості, сповненої вишуканою фантастикою і ґотикою. Бруно вважав його своїм творчим патроном, старшим братом-демонологом у мистецтві… Аналізував його лінію, джерела натхнення, подорожі. Порівнював із малярством Ґойї та Мунка. Того вечора, вимахуючи пальцем у повітрі, він із запалом розповідав мені — двадцятивосьмирічній дівчині, заслуханій у кожне його слово — про фотографічні твори Кубіна та про його спробу самогубства на могилі матері.

Раптом він підвівся й дістав із портфеля газету та зім’ятий папір. Це не була фотографія Кубіна на могилі матері. Аж ніяк. Якісь записи в лінійках і стовпчиках. Аби я собі не думала, що він ненавидить цю свою школу. Щось таки він у ній цінує. Бо там завжди був елемент шаленства або принаймні якоїсь