Читати книгу - "Квазіавтостоп"

В українській літературі, згідно із сумною традицією, зважаючи на власні численні проблеми, вести мову, а тим паче писати про творчість когось із зарубіжних, навіть дуже відомих, письменників якось не випадає, хіба що за винятком Нобелівських лауреатів. До речі, минулорічний нобеліант (1998) португалець Жозе Сарамаґо, в уже згадуваному опитуванні, проведеному журналом «L'Hebdo», поряд із кількома іншими письменниками трохи «не добрав» голосів і відповідно не потрапив до десятки найкращих. Це, як бачимо, не завадило йому отримати найвищу літературну нагороду і зайвий раз підтвердити, що все на цьому світі досить суб’єктивне — як і різного роду опитування, так і естетичні смаки тих, хто входить до Нобелівського комітету.

Принагідно зауважу, якщо б я бодай знав адресу електронної пошти Мілана Кундери (за умови, що вона в нього є), то назва цього есею набрала б цілком матеріального змісту. Адже з’явилась би реальна нагода відправити письменнику листа і сподіватися на те, що він відповість на нього. Однак я, на жаль, позбавлений, принаймні поки що, такої можливості. Отож мені самотужки доведеться розповісти те, що я довідався про життя та творчість Мілана Кундери з найрізноманітніших літературних джерел протягом останніх років. Якщо з цієї скупої розповіді бодай трохи проглядатиме живе обличчя митця, вважатиму, що мені вдалося досягнути ефекту його присутності в цій доволі своєрідній розмові.

Отож, Мілан Кундера народився 1929 року в місті Брно, в сім’ї, яка належала до місцевої культурної еліти. Його батько — талановитий піаніст, багато років був ректором Брненської академії мистецтв, а двоюрідний брат Людвік (нар. 1920 р.) — відомий поет та перекладач. У юнацькі роки Мілан Кундера серйозно вивчав музику, однак, вступивши на філософський факультет Карлового університету, почав студіювати естетику та історію літератури, проте згодом перейшов на факультет Празької академії мистецтв, після закінчення якого залишився там викладати світову літературу. Тоді ж Кундера починає писати власні твори. Спочатку він стає відомим як поет. Виходять дві його поетичні збірки «Людина — великий сад» (1953) та «Монологи» (1955)[5]. Книга «Монологи» мала значний успіх у читачів, однак була дуже неприхильно оцінена офіційною критикою. Річ у тому, що Мілан Кундера в цій збірці зосередив свою увагу на темах, які так чи інакше будуть присутні в його творчості і надалі — нещасливі шлюби, переступи, які чинять одружені жінки та чоловіки, кохання юнака до значно старшої за віком жінки і т. д. Багато в його поезіях було й еротики, що аж ніяк не відповідало канонам соцреалізму. Письменник у цей час також наполегливо працює як літературознавець, мовби моделюючи в своїх наукових роботах власний майбутній шлях прозаїка. 1960 року побачила світ монографія Мілана Кундери «Мистецтво роману. Шлях Владислава Ванчури до великої епіки», у якій перша книжка цього значного прозаїка чеського авангарду «Пекар Ян Маргоул» порівнюється з бальзаківським типом роману. Кундера у своїй роботі простежує розвиток жанру від зображення всього суспільства до показу окремої людини. Він також пробує себе в драматургії, 1962 року відбулась прем’єра його п’єси під назвою «Володарі ключів». Отож до того часу, коли Мілан Кундера дебютує як прозаїк, він уже був помітною постаттю в чеських літературних колах. Перша його прозова книжка мала назву «Смішні кохання» і побачила світ 1963 року. До цієї невеличкої збірки увійшло, за визначенням самого автора, «три меланхолійні анекдоти». Це був так званий перший «зошит» новел, незабаром його продовженням стала друга (1965) та третя (1968) збірки «Смішних кохань». Згодом Кундера дуже суворо оцінив свої ранні твори, він заборонив перевидавати книжки, опубліковані раніше від роману «Жарт» (1967). Однак для «Смішних кохань» зробив виняток, об’єднав їх в одну книгу (перше видання — 1970) і зарахував до своїх романів. Варто також зауважити, що вже в «Смішних коханнях» виразно окреслились характерні риси легкого та водночас лаконічного стилю письменника, його вміння «розкручувати» сюжет, обов’язково завершуючи його несподіваними та «меланхолійними» розв’язками. Можна з певністю стверджувати, що з появою «Смішних кохань» формується індивідуальний стиль прозаїка. Так, зрештою, вважає і сам Мілан Кундера. В примітках до одного з чеських видань цієї книжки в 90-х роках він щиро зізнається, що дуже легко і з великим задоволенням написав першу новелу «Смішних кохань» — «так би мовити, знайшов самого себе, свій власний тон, іронічну дистанцію в ставленні до оточуючого світу і власного життя, і став романістом (потенціальним романістом)», і що надалі його літературна еволюція, «хоча й була сповнена несподіванок, однак була позбавлена кардинальної зміни орієнтації». Одразу після останнього «зошита» «Смішних кохань» Мілан Кундера опубліковує свій перший роман «Жарт» (1967) — один з найбільш яскравих творів чеської прози 60-х років. Гадаю, цілком доречно буде простежити, як складалася доля письменника в ці нелегкі для його країни роки.

На той час Мілан Кундера належав до керівництва Спілки чехословацьких письменників, хоча й не займав у цій організації головних посад. До комуністичної партії Кундера вступив дуже молодим — в 19 років (1948), однак вже 1950 року був виключений з партії за якусь незначну студентську провину, яку потрактували як антипартійну поведінку. Щоправда, це не зашкодило йому продовжити навчання, очевидно, завдяки втручанню його батька, який користувався авторитетом у влади. В КПЧ Кундеру було відновлено аж 1956 року, і він перебував у її лавах до того часу, коли 1970 року його остаточно виключили з партії. У період «празької весни» Мілан Кундера підтримував позиції тих, хто прагнув реформувати суспільство. Значний резонанс у країні мав його виступ на четвертому з’їзді чехословацьких письменників (1967), у якому було переглянуто всю післявоєнну історію чеської літератури. На думку Мілана Кундери, і про це він говорив у своєму виступі, процеси культурної інтеграції в XX столітті та зростаюче значення так званих «світових» мов створюють умови, у яких «малі народи можуть захистити свою мову і свою своєрідність лише культурною вагомістю своєї мови, неперевершеністю створених на цій мові цінностей». Як висновок, письменник наголошував: «Кожний, хто своїм вандалізмом та безкультур’ям, рабським мисленням підкошує ноги майбутньому культурному розвитку, цим самим підкошує ноги самому існуванню нашого народу». Промова Мілана Кундери