Читати книгу - "Не повертайся спиною до звіра"

ні в грудні, — не вгавав балакучий Ніндзя. — А як щодо бутерброда із салом? — і зашарудів пакетом з харчами, який був поклав спершу на ослін коло дверей. Хазяйновито, як у себе вдома, відчинив буфет, дістав тарілки, великого ножа з різьбленим держаком, спритно почистив кілька великих цибулин, заходився нарізати їх тоненькими кружальцями. «Віртуоз!», — сонно подумала Настя, заколисана теплом і увагою. По хаті війнуло запахом печеної картоплі. Стіл уже застелили скатертиною.

Двері знову грюкнули, й до товариства приєдналася жвава дівчина Василина, яка називалася ще й Мавкою. Балакун-Ніндзя повідомив, що Мавка — солістка їхнього етногурту. Далі прийшли ще двоє парубків, із якими Настю не знайомили, світлиця наповнилася людом і веселими голосами. Один з незнайомців зняв зі стіни інструмент і почав перебирати струни. Усі заговорили разом, і найголосніше — горлатий Ніндзя. Настя вже знала про нього, що він поки лише вчиться робити бандури і прийоми, які йому намагається передати Лірник, опанував не до кінця. Але якоїсь миті всі раптом замовкли, ніби за таємним знаком. Нарешті тихо заговорив Майстер, який досі не брав участі в розмові:

— Настю, ви потрапили на наше перше зібрання з часу літніх канікул. Покрова остаточно завершує осінні молодіжні «вудиці». Відтепер молодь починає збиратися на вечорниці та досвітки.

– І весілля, — засміялася Мавка. — А ти заміжня, Насте?

— Ні.

— Тоді ти наша. Бували хоч раз на вечорницях?

Дівчина не встигла відповісти, бо на порозі саме став новий гість. Білявого молодика в довгому плащі і шарфі представили як Енея, «в миру» — Руслана. Він, як повідомила Мавка, недавно закінчив режисерський факультет інституту імені Карпенка-Карого.

— Дивіться, що я приніс, шановні добродії! — гість театральним жестом розкрив пакет і дістав з нього стародрук. — Тут є згадка про славнозвIсного козака Мамая.

— Добре було б відтворити думи й пісні його часів, — подав голос Іван.

— А чому б і ні? — пожвавішав господар. — На моєму майбутньому диску буде, наприклад, «Дума про трьох братів азовських». Ось послухайте.

Він узяв бандуру і завів спроквола, немовби якимсь потойбічним голосом. Тонкий вогник свічки ніби ледь помітно здригався в такт речитативу Майстра, якого півколом обступила молодь. Довгокоса Мавка з квітчастою хустиною в руці чи то танцювала, чи виконувала якісь повільні магічні рухи в такт вогникові й повільним словам музиканта. Танок тіней по стінах і стелі тепер став уже цілком чаклунським. Настя застигла, вражена.

Перед нею ніби розчинився космос. Досі ніколи не спадало на думку, що можна так природно жити в контакті з минулим. Це нагадувало переселення душ. Та він справді характерник! Майстер замовк. Якусь хвилину ще панувала тиша, тримаючи енергетичний панцир співу навколо людей.

Однак Енеєві кортіло похвалитись трофеєм.

— Українці називали «мамаями» кам’яних ідолів на курганах, — заговорив він, гортаючи книгу. — То були здебільшого половецькі статуї у вигляді вагітних жінок і воїнів. Канонічні зображення козака з’явилися в часи народно-визвольних змагань в Україні. Люди вірили, що Мамай не загинув. Існує легенда, що в казематі він малим шилом накресли на стіні баского коня з чорною гривою. Не встиг лишень домалювати одну підкову, бо варта якраз відчиняла двері в’язниці. Сила характерника оживила коня. Мамай скочив на нього і рвонув геть. А в руках у катів залишився його старий чобіт, який і повісили замість Мамая.

— Ой, а в нас вірять у таке! — Мавка аж розчервонілася. — Я ж з Миколаївщини. У нас в Первомайську є такий краєзнавець… Так він каже, що народився козак Мамай у Побужжі. Там недалечко є острів Мамай. Ось у цій місцині, кажуть, ще до Запорізької Січі козацтво заснувалось!

Нінзя відклав ножа, яким щойно скінчив чистити печену картоплину і, ніби дражнячись, кинув:

— Але ж нема ніяких наукових підтверджень того, що те все не казки. Пишуть, наприклад, що Мамай — не ім’я, а одна з назв козака взагалі.

Майстер знав, що між хлопцями зараз розпочнеться суперечка. Один із них належав до людей, які беззастережно романтизують історію України, хоча був етнічним росіянином. Інший, задерикуватий Ніндзя, завжди під’юджував цього мрійника.

— Ти ніколи не замислювався про те, щоб створити фільм про козака Мамая? — несподівано запитав Майстер у Енея.

— Хіба що в манері арт-кіно, — з готовністю відповів той.

Власне, вони всі говорили про речі, давно відомі дівчині, але вкладали в свої суперечки особливий зміст, ніби хотіли продемонструвати гості, чим живуть, чим цікавляться, що вважають важливим для себе. Настя зрозуміла: це ідеологія братства, створеного ними, це той єдиний вихід, якого шукає для себе справжня українська душа, сентиментальна й романтична, котрій замало хліба буденного…

III

Ніндзя взявся провести Настю додому, тим більше, що мешкали вони в одному мікрорайоні. У хаті Майстра хлопець здавався надто балакучим, але зараз, коли залишилися вдвох, Настю це влаштовувало — її переповнювали враження.

— Добре, що ми з тобою сусіди! — радів Артем. — Раніше ми з батьками жили майже на околиці, за три автобусні зупинки від метро «Святошин». Тіснилися в кімнаті сімейного гуртожитку, заселеного аспірантами, молодшими науковими працівниками, кандидатами наук. Тоді, у вісімдесяті — на початку дев’яностих, усе Академмістечко жило ідеями Української Гельсінської Спілки, своїх дітей молоді науковці водили вчитися до народних майстрів у музей «Пирогів». З Павлом Бортником я познайомився в музеї Гончара…

В електричці вони сиділи біля вікна. Дівчина стомилася, та коли виринала з власних думок, виявлялося, що слухати нового знайомого доволі цікаво. А він все розповідав про майстер-класи, літні школи для юних кобзарів, семінари з народної творчості, конференції та міжнародні проекти.

— Напевне, саме з цього живе пан Павло? — сказала Настя. — Як на мене, в нього хворобливий вигляд. І, мабуть, йому дуже самотньо в хаті, коли немає гостей.

Артем кивнув і глянув їй у вічі, та вочевидь стримався, щоб не сказати більше. Помовчали. Нарешті, хлопець знову заговорив:

— У вісімдесяті роки за кобзарювання можна було загриміти