Читати книгу - "Пригоди українців у Анталії"

— Закуску брати? — запитав Микола. — Бо у мене є гарна підчеревина домашнього приготування, копчена свиняча грудинка й мисливські сосиски у вакуумній упаковці. А ще справжній український хліб і свіже сало.

— Дякуємо за пропозицію, — відповіла Зоя. — Але і ми в старцях не ходимо. Тим паче, серед ночі напихатися м’ясивом — то дурні манери. Так і зажиріти можна. Тож обмежимося лимончиком.

На невеликий балкон, де стояв пластиковий столик і два крісла, вони винесли ще й стільця. Розлили по склянках коньяк.

— За знайомство, — запропонувала Зоя. — До речі, познайомтеся, — звернулася вона до Миколи. — Це моя подруга — директор Полтавського обласного радіо Валентина Синявська, про яку я вам розповідала. А це Микола — головний редактор найголовнішої в Україні бізнесової газети.

Коли випили по першій, Валентина проголосила тост за бажання:

— Щоб жити за бажанням, — говорила вона, — треба мати міцне здоров’я, чого я вам і бажаю. Щоб жити за бажанням, треба мати удосталь грошей, чого я вам також бажаю. І, нарешті, щоб жити за бажанням, треба, принаймні, мати бажання, чого я нам усім бажаю.

Наступний тост, з Миколиної подачі, як і заведено в Україні, пили за кохання. Наш герой навіть і не здогадувався, що його найщиріші слова про прекрасних і мудрих жінок, які силою свого кохання вершать долі цілих країн і народів, бо ще не народився чоловік, який в любовному екстазі здатний відмовити своїй обраниці у виконанні найнеймовірнішої забаганки, виявиться пригоршнею солі на Зоїну роз’ятрену душевну рану.

— Ні, подумати тільки! — раптом завелася вона. — Це ж треба бути таким поганцем! Тоді на теплоході так розсипався компліментами, божився, що кохає. Потім ще й кілька разів зупинявся у мене, коли приїздив до Києва. Я, можна сказати, тільки заради нього й поїхала в цю подорож. На конфлікт із начальством пішла. А він, гад, притяг із собою коханку. Та ще хоч би щось путяще! А так і подивитися ні на що — самі кості та шкура, — кипіла гнівом невдоволена спрагла самиця. — Вона ж іще зовсім дитина. Старому Шкурланду в онучки годиться!

Микола був не радий, що необережним словом роз’ятрив Зоїну зболену душу. Тож поспішив швидше відкланятись.

Повернувшись у номер, роздягся, скинув на підлогу кляту подушку. Потім зібгав жужмом ковдру, вмостився зверху головою й поринув у тривожний напівсон.

Але відпочинок тривав не довго. Щойно почало сіріти, у кімнату неймовірним пташиним лементом увірвався погожий субтропічний ранок.

Спочатку Микола ніяк не міг второпати: де він і що діється довкола. Ніби і удома, й не вдома. Пташиний щебет дуже нагадував йому київські ранки. Зазвичай Миколин папуга удосвіта вилазив з-під покривала на клітці й починав літати по квартирі від дзеркала до дзеркала, вітаючи співом свої зображення.

Тут же пташиний спів долинав із балкона, де у кутку під самісінькою стелею йшло будівництво. Схожа на нашого стрижа куцохвоста турецька ластівка, вчепившись кігтиками лап за штукатурку, ліпила собі гніздо. Ще кілька таких самих куцохвосток підносили будівельний матеріал. Варто було будівничій трішки заґавитись, і в повітрі утворювалась черга. Точнісінько як на новобудові, коли бетонувальники не встигають розвантажувати авто-міксери. Це був справжнісінький пташиний бригадний підряд.

Микола повагом сповз із ліжка, вийшов на балкон і зажмурився від несподіванки. Учора вони присмерком прилетіли в Анталію. Поки купували візи, проходили митні формальності та отримували багаж, добряче споночіло. Тож навіть не бачили, куди їх везе автобус. Тільки то ліворуч, то праворуч зрідка з’являлись вогні якогось містечка чи села, автозаправки чи готельного комплексу. Сьогодні ж чарівна південна природа постала перед ним у всій красі.

Унизу біля самісінького готелю в оточенні пальм синіло кілька різних за формою, розміром і глибиною плавальних басейнів. Трохи далі, за квітучими кущами палісадника, що пломеніли мало не всіма барвами веселки, починався піщаний пляж. За якихось півсотні метрів він упирався в Середземне море. Те море було навдивовижу прозоре й спокійне.

Миколу так і потягнуло на вулицю. Він притьмом одягнув шорти й футболку, вхопив рушника тай подався до води, яку вже починали лизати перші сонячні промені.

Як був, у пляжних пантофлях зайшов по кісточки у море. Вода легенько ущипнула холодком за ноги. Але за якусь мить тіло почало звикати і він, бредучи навмання вздовж берега, майже перестав відчувати холод. Зате тіло стало наливатись бадьорістю.

Аби не застудитись у перший же день, вирішив не спокушати долю. «Скупаюся після сніданку», — подумав, повертаючись до готелю.

Ліда прокидалась страшенно довго. Микола встиг поголитися, прийняти душ і навіть випити прописані лікарем пігулки. А вона все потягувалась і ніжилась в постелі. Потім пішла у ванну і довго бовталася під теплими водяними струменями. Ще довше сушила голову. Нарешті, розпашіла і свіжа, у накинутому на голі плечі халатику, вийшла з ванної й горілиць вляглася на його ліжку.

— Ну чого стоїш? — звернулася до Миколи. — Іди до мене.

Коли чесно, Микола вже майже перегорів і йому не дуже хотілося сексу. Тим більше такого: на замовлення й без будь-яких прелюдій. Але він пересилив своє небажання і сяк-так виконав «подружній» обов’язок. Від того злягання на душі залишився лише неприємний осад.

Так невесело розпочинався їхній відпочинок, від якого навіть здалеку не пахло романтикою.

Вечірній інструктаж тривав недовго.

— Завтра після сніданку вирушаємо на екскурсію у старовинне містечко Сіде, — повідомив Саша Шкурланд. — Там буде зустріч із місцевим мером. Тож форма одягу офіційна — ніяких шортів і футболок! — застеріг він.

У перший день перебування в Туреччині наші мандрівники допалися до пляжних принад, як дурень до мила. Вони купалися в солоному, мов ропа, Середземному морі й засмагали під майже прямими променями субтропічного сонця. Попри усі захисні засоби, якими вони натирали одне одного, до вечора рідко хто уникнув опіків. Тож коли Шкурланд повідомив про завтрашню поїздку в Сіде, цю інформацію вони зустріли з ентузіазмом.

— А по обіді відбудеться змагання з