Читати книгу - "Політ співочого каміння. Трилогія з народного життя"

стіни, стелю, закапелки класу, кожне вікно й загадково подивився на Фийсу — усі совєтські стіни мають дуже тонкі-тонкі вуха, а вікна — зіркі очі. Він, цей пан Годя, був одного віку з нашим учителем: невеличкого зросту, худорлявий, із сіро-невинними очима, густим, дрібно-кучерявим волоссям і весь якийсь синьо-чорний, як баклажан.

Пан учитель і пан інспектор були не тільки однолітками і, як подейкували, однокашниками по Будапештському університету, але й, напевно, страждали однаковим болем: від пана Годі так само нестерпно несло вчорашнім перегаром і очі горіли жадобою опохмілля.

— Ну, та прошу, Митрику, тягни білета, — на диво ласкавим голосом запросив пан Фийса.

Зажмуривши за давньою традицією очі, я потягнув:

— Що там у тебе? — хутко приготувався записувати учитель.

Я відкрив очі, глянув — і ледь не вдавився язиком.

— Походження людини! — зі страху дурнувато реготнув я.

Пан Фийса подивився на мене із таким стражданням, наче впав голою сідницею з дуба на їжака. Я й собі випулив очі, ніби мені у труси вкинули гадюку.

— О, то дуже файний вопрос, інтересний такий, — прицмокнув і стрельнув пальцями інспектор. — Будеш одразу відповідати, чи підготуєшся?

Що було мені чинити? Чесно зізнатись, я пробував впродовж літа братися за книгу — будь вона триклята. Але те скупеньке, худобненьке школярське літо було таким смачним і світлим, що паскудна книга аж ніяк не пасувала до його веселого і безтурботного лиця. Щоправда, няньо кілька разів наганяли мене ременем до науки, але тільки-но я брався за підручник, як нечиста сила вмить влітала мені у писок і на мене нападали страшні позіхи. Я позіхав гірше бика, не позіхав, а ремигав, а далі впадав, як ведмідь, у безпробудну сплячку. Mене могли живцем різати, палити, смажити, варити, пекти — я не міг прокинутись. Ця шкідлива звичка — одразу впадати у безпробудну сплячку від мудрих речей — залишилась у мене на все життя. Щоправда, тепер уже не від книг, а від несусвітньо розумних програм і трудів наших політиків про те, як нам вийти із економічної кризи і цим самим боляче вдарити під дихало зловредну Європу. Отже, зрозуміло, мені було тепер все’дно: відповідати одразу, а чи чекати аж до другого пришестя Спасителя. І я вирішив рубати з плеча. Тим більше, якщо у складних ситуаціях мої однолітки розгублювались і втрачали глузд, то мене навпаки — охоплювало небачене піднесення й осяяння. Ось і тепер душа розчинилась навстіж, як ранкове вікно, і в голові зануртували глибоко приховані розумові здібності.

— Походження людини — дуже файний вопрос, інтересний такий і дуже вчений вопрос, — підтвердив я думку Годі, міркуючи цим самим здобути прихильність пана інспектора.

Пан Годя посміхнувся і вдячно кивнув головою: моральна підтримка ще більше підбадьорила, і мене рвійно, стрімко, беззупинно понесло на геніальні наукові відкриття.

— Перших людей сотворив Богонько, — мовив твердо я, усвідомлюючи, що коли десь випадково зачеплю вождів, то ліпше хай вони підуть від Творця небесного, аніж від мавпи.

— Звали тих людей Адам і Єва. Але вони були дуже кораві, не слухались нікого, согрішили, і Богонько їх перетворив у мальфи. А сим часом у раю проводив свої досліди великий англійський учений Дарвін. Видати, сісі мальфи тоже йому десь файно напаскудили. Великий учений дуже погнівався, піймав тих мальфунів, поламав їм ребра і вчинив їх людьми, уд яких і проізойшли всі наші совєтські вожді — товаріщі Ленін, Сталін і Микита Хрущов.

Видно, своїм сенсаційним повідомленням я добряче ошелешив панів Фийсу і Годю: перший, жовтий і безживний, немов єгипетська мумія, сидів із здивовано роззявленим ротом і час од часу, немов здихаюча курка, ківкав. Пан інспектор теж спершу отетерів, якось надув голову, як бицьку диню, далі засміявся очима і ласкаво запитав:

— А скажи мені, хлопчику, що ти знаєш про Адама і Єву і чому вони согрішили?

— О, та Адам і Єва були собі нормальними людьми, не билися, не вадилися, по судах і міліції не ходили… — висловив припущення я, стенув плечима і затнувся.

— Но, але ти говориш, що вони були кораві, не слухалися і согрішили… — розвів артистично руками пан інспектор…

— Ой, мало й не забув, — луснув себе по геніальному чолу я. — Там, коло раю, був великий колгозний сад. І в ньому жив великий совєтський агроном Мічурін і вирощував дуже дорогі сорти яблук…

Тут на пана Фийсу напала гикавка, а у пана інспектора від задоволення розцвіли, як ружі, очі. Отож, підбадьорений паном Годею, я вже не творився на свого вчителя і перемолотив історію з географією, релігію з біологією, і тепер сипав усе, що запам’яталося із науки за всі шкільні роки…

— Но, а Єва, як і кажда жона, була дуже лакомна, — продовжував далі я. — Усе її кортіло, то бігала красти у колгозний сад. Но, а прощен би був, старий Мічурін її пару раз предупреждав, же то яблука не прості і рвати їх не мож…

— А чому не можна? — перебив мене, давлячись сміхом, пан інспектор.

— Бо Мічурін хотів, видати, ті парадні яблука повезти на виставку народного хозяйства у Москву, — висунув я одразу свою гіпотезу.

— Пане Годьо! — раптом схопився зі стільця Фийса. — Поводьте мені, поводьте, так’го зараз лусну по хребту, що кишки’му через вуха вилетять. Што сей осел мантафунський плете?..

— Не смійте!