Читати книгу - "Крамниця щастя"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Марині вкотре довелося роздавати рекламки з «Крамницею щастя». І раптом їй спало на думку, а чому б не спробувати влаштуватися туди на роботу. Це мало би бути дуже цікаво. Вона вже уявляла, як говорить комусь із друзів: «Я працюю чарівницею в «Крамниці щастя».
Дівчину справді взяли на роботу. Усе було легко: їй давали замовлення, наприклад, привітати в костюмі клоуна п’ятирічного хлопчика. Вона перевдягалася,
брала подарунок, який готували люблячі батьки або ж купляла сама, враховуючи побажання клієнта, вчила привітальні віршики й вирушала на призначену годину за вказаною адресою.
Спочатку робота Марині видалася неважкою. Діти раділи, коли бачили якого-небудь казкового персонажа, що дарує їм подарунок. Вона трохи з ними гралася, а далі йшла виконувати наступне замовлення. Правда, були деякі дітлахи, які діставали запитаннями. Наприклад, чому клоун до одних дітей приходить, а до інших — ні, звідки він знає, що дарувати, звідки в нього гроші на подарунки і так далі.
Якось надійшло замовлення на фею: батько просив таким чином привітати свою донечку. Але ніхто не повинен був знати, що цей подарунок від нього — такою була його дивна умова. «Мене замовляють як подарунок», — подумала раптом Марина, але одразу відігнала подалі такі думки.
Дівчина вдягнула сукню кольору повітря, узяла чарівну паличку, подарунок і вирушила за адресою.
Двері відчинила молода жінка.
— Вам кого? — непривітно й обережно спитала вона, не пускаючи Марину до квартири й визираючи з-за дверей.
— Я — фея. До Світланки, — впевнено промовила Марина. — Можна зайти? Чи привітати її тут, на коридорі?
— Вибачте, ви, певно, помилилися. Ми не замовляли фею, — жінка прочинила двері ширше.
— Ваш чоловік замовив, але він просив не говорити Світланці про це. Хотів зробити сюрприз.
— Колишній чоловік, — поправила Марину жінка. — Ніяк не може дати нам спокій. Скільки вже просила його!
— То мені можна зайти?
— Будь ласка, проходьте он туди. Світланко! Дивись, хто прийшов, — покликала жінка доньку. Але мала не поспішала виходити.
У рожевій кімнатці, наче з лялькового будиночка (Марина на якусь долю секунди навіть позаздрила їй — маленька принцеса в казковому королівстві!), сиділа дівчинка років шести й перевдягала ляльку. Час від часу вона поправляла пасмо світлого волосся. На Ма-рину-фею дівчинка не звернула уваги.
— Світланко, дивись — справжня фея! — награно весело промовила мама й погладила дівчину по голівці.
— А де її крила? — Світланка нарешті обернулася й уважно оглянула Марину та її костюм.
— Забула на чаюванні в іншої феї, — не розгубилася Марина. — Зі мною таке зрідка трапляється. То в однієї феї забуду, то в іншої, то зранку забуду їх одягти, а потім на роботі мене сварять, що знову прийшла без крил.
— А крила хіба можна забути? — не повірила маленька Світланка. — Це ж не іграшка, не рукавички. Наприклад, я в садочку постійно гублю свої рукавички, але ж то не крила. Крила я б ніколи не загубила.
— Можна, вони ж відчіпляються, якщо треба. У подруги було дуже спекотно, я їх зняла там — от і забула.
— А для чого?
— Що «для чого»? — не зрозуміла Марина.
— Для чого їх узагалі відчіпляти? — не розуміла Світланка. Покинула свою ляльку й підійшла до Марини.
— Наприклад, щоб перевдягнутися або скупатися в річці. Спати вони також заважають: муляють, мнуться.
— Так, із крилами справді незручно плавати й спати, — погодилася дівчинка й підійшла до Марини ще ближче.
— А ти любиш казки? — Марина вирішила змінити тему, бо направду не знала, що ще можна сказати про крила, яких немає й ніколи не було.
— Так. Люблю.
— А яка улюблена?
— «Колобок».
— Чому?
— Бо якщо уявити, як він котиться, кумедно виходить.
Марина заплющила очі, уявила та засміялась. Вийшло дійсно кумедно.
Світланка перезнайомила Марину з усіма ляльками та ведмедиками, розповіла всі вірші, які знала. Вони їли з Мариною торт. Врешті, Марина почала збиратися. Світланка схопила її за руку.
— Забери мене! — благально прошепотіла дівчинка.
— Куди? — не зрозуміла Марина.
— У свій фейський ліс!
— А мама й тато? — перелякалася Марина.
— Маму шкода, а тато мене не любить.
— Чому ти так вирішила?
— Він не живе з нами й до мене не приходить. Ти фея, ти все можеш. Зроби так, щоб мій тато повернувся. Можеш забрати всі подарунки, тільки тата поверни.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Крамниця щастя», після закриття браузера.