Читати книгу - "На кленовім мості"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Швиденько помившись, я виклала привезені гостинці, а тітка приготувала вечерю. Нарешті ми сіли за стіл. Я вдивлялась в дороге обличчя, слухала якісь сільські новини про далеких родичів, сусідів, козу, а відчуття тривоги не покидало: вона й справді виглядала змарнілою, а в очах ховалась якась гіркота й смуток. Не наважувалась запитати першою — чекала, що сама розкаже, адже у нас і справді були дуже довірливі стосунки.
Поприбирали зі столу й сіли удвох на теплій лежанці. У хаті було затишно, тихо, тільки насторожена осіння темрява мовчки заглядала у вікна; десь по селу валували собаки, озвався й тітчин Джерік у дворі.
Кілька хвилин ми просто сиділи й мовчали. Потім я тихо погладила натруджену шкарубку руку: поліартрит ще більше спотворив пальці, а вени аж пороздувались. Жаль торкнув серце: скільки ж випробувань випало на долю цієї жінки! Під час війни в хату, де була майже уся наша сім’я, потрапив снаряд, і тітку, ще зовсім молоду дівчину, тяжко контузило: повністю присипало землею, травмувало спину й голову. Власне, я й стала її рятівницею, бо мене, чотирирічну дитину, викинуло вибуховою хвилею в іншу кімнату, а там, опинившись у мороці, серед криків і стогону поранених, я й собі стала кричати, кликати маму. На щастя, маму лише оглушило вибухом, а тому вона, вибравшись з-під уламків та лахміття, стала відразу ж розшукувати тих, що були в кімнаті до вибуху. Через якихось 15 хвилин знайшли тітку Ганю і ледве привели до тями — почала задихатись, присипана землею.
Усе життя вона тяжко працювала і вдома, і колгоспі. Спочатку великою сім’єю жили з чоловіком у старенькій хаті, а потім «стяглися» на нову, побудували повітку, виростили чотирьох дітей. Скільки й пам’ятаю, то все вони були у роботі, і в колгоспі, і вдома. Чоловік був комбайнером і за сезон жнив ставав зовсім чорним і сухим — випалювався на сонці.
Незважаючи на вічну заклопотаність і втому, тітка майже ніколи не втрачала бадьорості духу, привітності, а особливо — любові до дітей. Як же вона вміла їх «чукикати», бавитись з ними! Може, тому що в молодості у дит’яслах працювала? Але скоріше, від щедрості душі й природної доброти. Влітку, бувало, позвозять їй усіх внуків, а ті бешкетують, роблять шкоду, вередують, а бабця без ніякого зла усіх мирила, розказувала, повчала, та, саме головне, — ніколи не нарікала, що діти завдають їй мороки. Відколи й пам’ятаю себе, тітка водилась з дітьми, в тім числі й зі мною, перешивала платтячка, чомусь учила, щось підказувала. Здається, вона й сердилась на малечу жартома:
— Ну, що ж оце ти наробив (чи наробила)? А щоб тебе дощ намочив! Хіба ж так можна? Ах ти ж морока отака шкодлива! Ось зараз знайду дубчика гарного або кропиви нарву!
Це були типові погрози тітки Гані внукам, але вони, як правило, закінчувались миром.
І ось зараз ми мовчки сидимо на теплій лежанці, я обіймаю худенькі плечі, її згорблену від тяжкої праці спину, заглядаю у вічі:
— Що з тобою? Щось болить?
— Та, Тетянко, нічого такого. Старість прийшла, то й болить усе. Од цього ж нікуди не дінешся.
— Ні, я відчуваю, щось трапилось-таки. Розкажи!
Тітка кілька хвилин мовчить, а потім, не піднімаючи голови, якимось придушеним, наче не своїм, голосом через силу видавлює з себе:
— Знаєш, дитино, я тижнів три тому мало руки на себе не наложила.
— Боже мій, що ти таке кажеш? Як це так? Як ти могла подумати про таке?
— Та так воно вийшло. Не думала і не гадала, що до такого дійду...
— Та розкажи ж толком, що трапилось?!
І тітка почала розказувати...
Тієї дощової осені колгосп (він ще доживав віку) дуже затримувався із збиранням урожаю, хоч, правду кажучи, й особливого робочого настрою у людей давно вже не було: голова колгоспу, знову «заїжджий», не сільський, більше слідкував за тим, щоб собі побільше урвати, а не про урожай і колгоспників подбати. Ото й робилося все на хіп-хап — аби з рук.
Соняшники збирали пізно, тому багато рослин уже попадало, а повторного підбирання, звісно, не провели. Стали через деякий час люди виходити на лан і вибивати насіння з тих шапочок, що ще не погнили від дощів. Тітка ніколи не ходила в поле: далеко і якось незвично. Але того дня вийшла провести сестру, яка проживала на хуторі, кілометрів затри, а заодно й провідати могилу чоловіка на цвинтарі.
Проходячи повз соняшниковий лан, побачила людей з мішками, торбами, котрі збирали шапочки, заодно вилущували насіння. Постояла, а потім вирішила й собі зайти: хай буде що лузати взимку. Відповідної «тари» не мала — так собі, невелику торбину. Хороших соняшників майже не лишилось, але півторбинки налущила та й пішла помаленьку шляхом додому, несучи торбину на зігнутій руці. Обігнало кілька односельців на велосипедах, до яких були прив’язані туго набиті мішки.
Та ось позаду почувся гуркіт мотора, і біля неї різко загальмував «бобик» голови колгоспу. Сам і за кермом сидів, і як завжди «під газком»: голова ніколи не обминав нагоди перехилити чарку. Відчинилися дверцята машини, вивалилось важке тіло, ще більше почервоніло одутлувате обличчя. Не відповівши на привітання старої, голова гаркнув:
— Що, бабо, колгоспне добро розкрадаєш?
— Та Господь з вами, Максиме Гнатовичу, хіба ж я крала — просто підібрала кілька голівок соняшника. Воно ж однаково згниє під дощем. Ви ж самі бачите, що люди давно вже ті соняшники підбирають. Скільки ж я тут взяла?
— A-а, так ти ще й виправдовуєшся? Стара, а злодюгою стала. Усі ви тут одним миром мазані: злодій на злодієві. Та я тебе на чисту воду виведу! Перед усім селом вистрамлю: і в газеті напишуть, і на плакаті коло контори тебе розрисуємо, щоб усі
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «На кленовім мості», після закриття браузера.