Читати книгу - "Дев’яноста хвиля міграції"

— Хто ті особи, з якими ви перетинали кордон, і хто був ініціатором?

— Я не знайомий із цими людьми, я гуляв біля мосту, а потім усе сталося так швидко, всі побігли і я побіг, а тут поліція… Я злякався.

Пані посміхнулася. Однак кивнула мені головою і переклала. Поліцейський подивився в мої папери.

— У вас ваучер не в Губин, і до того ж ви вичерпали всі терміни.

— Вибачте. Це теж порушення німецького законодавства?

Перекладачка знову посміхнулася і щось довго перекладала німцеві. Той кивав головою і записував.

— Зараз вас сфотографують для картотеки. Завтра зранку відвезуть на кордон і віддадуть польській поліції. Пан офіцер дасть папери, де ви підпишете обіцянку більше не порушувати кордон Німеччини.

Я кивнув. Закурив ще одну цигарку.

— І ще, — пані уважно глянула на мене, — наступного разу не перетинайте кордон у цьому ж місці. Їдьте на північ, до Франкфурта.

Я поглянув на офіцера. Той не звертав на перекладачку жодної уваги і щось дописував у паперах.

— Навіщо ви це робите? — спитав я в жінки.

— У мене батьки з Волині.

— Справді, земля кругла.

— Ви, юначе, навіть не уявляєте наскільки…

«І знову — здрастуйте!» Саме так хотілося сказати, коли мене передавали полякам на мосту в центрі Губина. Доки німці віддавали їм мої папери, я мовчав. Коли ж зняли кайданки і повели на інший бік мосту, я не витримав:

— Хлопці, тільки не бийте.

— Овва, а ти польською добре говориш.

— Мав час навчитися. Мужики, а що мені буде?

— Не сци! Штамп залишити Польщу за 24 години в місці в’їзду.

Увіткнувши штамп у паспорт, один із поліціянтів відвів мене вбік:

— Так, козаче. Слухай уважно. Ти давай швидко з міста. І без жодних порушень, щоб ніде не зачепила поліція. Далі шуруй на північ. Тут уже переходити не можна. Адью! Але й шереху ви вчора наробили на автобані.

— Дякую.

Після цієї розмови я зрозумів усе остаточно про кордон Польщі з німцями. Для всіх без винятку з боку Польщі це сприймалося гра. Одні тікали, інші ловили, їх відпускали, а вони знову тікали до німців. Усі все знали, усі на всіх заробляли. Зацікавленими в недоторканності кордону були лише самі німці. Я відійшов від мосту, купив води. На мене чекав Франфуркт-на-Одері, або на Одрі, як називали цю річку поляки…

— Вилазь! — У багажнику старого «Опеля» важко лежати майже годину, окрім того після темряви мене засліпило сонце. — Вітаю в Німеччині!

— Ось тобі, Мареку, трошки грошей, — я розрахувався з таксистом і збіднішав на сто п’ятдесят марок.

У Франкфурті я вирішив не ризикувати й відразу домовився з таксистом. Поляк виявився чесним і відпер мене аж на сорок кілометрів углиб Німеччини.

— Бувай, Русмане! Відразу бери квиток до Берліна, не маяч тут, а там шукай, де відразу можна здатися. Доки не потрапив у поліцію.

До Берліна я приїхав надвечір. Місто нагадувало величезного монстра під час мутації. Скільки сягало око, я бачив крани, монтажні ліси та забудови. Місто після падіння Стіни швидкими темпами наздоганяло своїх по-справжньому європейських побратимів. Купивши мапу міста, я забрався до С-бану (метро, що ходить над землею десь на рівні третього поверху) і поїхав кататися. З вагона Берлін мав ще гірший вигляд: сірий і розмальований графіті до рівня, куди діставали руки підлітків. На душі було гидко. Це явно не те місто, де я б хотів залишитися. Треба їхати далі. А для цього потрібні гроші.

— От ти даєш! Тут без знайомих не виживеш, — ми йшли з дівчиною по невеличкому засміченому провулку. — Тобі просто пощастило! Якби тебе знайшли вночі в зоопарку, то точно відправили б додому.

Дівчину звали Агнеса, або Агнешка, бо батько її був поляк. Ми випадково зустрілися в зоопарку, де вона попросила запальничку. І ось у мене вже є перша знайома в чужому і не надто привітному для чужинців місті. Ми йдемо до старої, побудованої років з двадцять тому п’ятиповерхівки. Її мають знести, а поки що квартири окупували ті, хто не має даху над головою. Така собі комуна з бродяг, хіпі та інших різношерстих товаришів.

— У нас тут добре. Навіть світло не відімкнули. Щоправда, час від часу поліція облави влаштовує, та я покажу, куди тікати. У крайньому разі я знаю ще кілька таких будинків. Ми тут удвох з однією румункою співаємо на площі. Можеш нам допомагати. Трішки заробиш.

— А чого з дому пішла?

— Вічний конфлікт між батьками та дітьми. Я цю країну ненавиджу. Усі ці розпорядки, правила. Ти ще не знаєш, що таке німецький педантизм. А я люблю волю. Love! Not war!

У кімнаті, яку я зайняв, знайшлись навіть матрац і запинало на вікні. Не повірите: у дівчат була навіть пральна машинка-автомат. Щоправда, заборонялося вмикати світло ввечері, щоб не накликати поліцію.

Утрьох із дівчатами я їздив на Леопольд-плац. Вони співали під дві гітари, а я неподалік малював костел, будинки та людей.

— Diese Zeichnung wird verkauft? Wieviel kostetsteht? — біля мене стояв чоловік у плащі та капелюсі. Він розглядав магазинчик, який я малював з натури.

— Агнешко, що він від мене хоче?

— Питає, чи не продаси малюнок! — вона перервала пісню й підійшла до нас.

Доки вона спілкувалася з німцем, я закінчив малюнок. І простягнув його чоловікові в капелюсі.

— Скажи йому, що це подарунок.

— Ти що, дурний, я вже двадцять марок випросила. Це власник магазину. Він питає, чи можеш ти намалювати ще три його кафе, він дасть за кожен малюнок по двадцятці.

Випадок із власником магазину дав мені можливість чесно заробляти, не привертаючи