Читати книгу - "Майже ніколи не навпаки"

Аж поки Андрій силоміць не посадив Німого на пень, не притиснув обома руками плече й не сказав чомусь сердито, з притиском, майже з криком:

— Іди в село! Ми будемо шукати самі. Ти не винен, що тато заблудився, або десь наразився на приманку. Ми знайдемо. А ти шуруй до хати!

Павло відвів Андрієві руки з плеча Німого:

— Нащо ти кричиш на нього? Він добре чує. Не видиш, що він перепуджений? Будь, Олексо, дома, — сказав майже на вухо. — І не трусися так… Пам'ятаєш, я колись також падав у приманку? Іди в село. Але не пужай людей і маму, — в'яло попросив Павло.

…Оксентій з Андрієм ішли плече в плече.

Мовчки.

Ліниво.

Павло на все горло гейкав десь далеко попереду.

Вгорі каркала ворона.

Під ногами шарудів вітер.

Андрій зупинився, навіщось узявся рукою за стовбур явора, погладив його, а далі сказав Оксентієві, довго перед тим дивлячись йому в очі:

— Тата скоро не знайдемо. — Як?!

— Знаю.

— Звідки можеш знати? Нащо прорікаєш дурне?

— А нащо дурне питаєш? Знаю та й усе. А ти думай, чи не забагато Павлові добра відказав тато?

— Що вже зробиш по всьому?.. Треба йти в село й кликати чоловіків на поміч.

— Дурню ти! — чомусь прошипів Андрій. — Дурню. Нема вже тата. Нема. Мертвий.

— Ти звідки знаєш?

— Бачив! Німий — не хотівши — застрілив. Чистив увечері коло ватри в колибі рушницю, а його корчі зловили. І він стрілив. А тато сидів коло стіни. Лаштував вечерю…

Ми обидва спочатку втекли. А зранку я вернувся. Видко, тато був спершу ранений, і рятувався. Бо я знайшов його коло ватри серед колиби. Обгорілого.

— Де?!

— У Бочкові.

— А що ми в Бозні шукаємо, як треба йти в Бочків?!

— А ти, дурню, думай… Головою, а не п'ятами думай.

…МАРИНЬКА-БОГОДУХА показалася у хвіртці Чев'юкового подвір'я в четвер перед Великоднем. Коли Василина місила тісто на паски.

Якусь секунду Чев'ючка гамувала в собі злість: відкрити двері й пустити гостя в хату, коли міситься тісто на паску, — поганий знак.

Інша секунда кинула Василину в жар: в селі казали, що Маринька-богодуха пропала минулої, Вербної, неділі після служби Божої.

На відміну від Кирила Чев'юка Мариньки в Тисовій Рівні не здогадувалися й одної днини. Не було кому ані банувати за нею, ані шукати.

Третю секунду Василину звалила радість: іще ніколи Маринька не приходила до Чев'юків з недобрими вістями.

Наступна секунда була мертва: навіть Маринька не могла зараз принести добру вістку на подвір'я Чев'юків.

Проте Василина кулею вилетіла на ґанок, лишаючи позаду себе дорогу з муки й пряний запах ванілю.

— Не плачте, Василино. Кирило знайшовся. Але він не живий. — Одним духом випалила Маринька, сідаючи на лавку під стіною. — Кажіть своїм синам, най ідуть у Бочків. У колибу на Іванцевому полі, й забирають татові кості, щоби поховати ще до Великодня.

— В який Бочків, жінко, як Кирило пропав у Бозні?! — Василина тільки що не замахнулася на неї.

Маринька встала, підійшла до Василини, мовчки і якось дуже жалісно погладила мокре лице, а після того обтрусила муку з її спідниці й навіщось обібрала з пальців прилипле тісто.

А тоді сказала:

— У Бочків треба йти, вам кажу! Гарантовано його з'їли вовки. Лишилися самі кості. Я пізнала його по шкіряному паску, що висів на бантині. І по вашому ґарчику від капусти з різьбленим оленем на ручці.

Мені сказав сон, Василино. І голос. Голос казав, що я знайду його аж перед Великоднем.

Маринька глибоко вдихнула, так само глибоко видихнула. А вже тоді вдарила по голові обухом:

— Ми ся любили з Кирилом, Василино, коли ще я була дівкою, а він парубком. У тій самій колибі. На Іванцевому полі. А як він оженився на ваших ґрунтах та лісах, я хотіла смерть собі заподіяти… А потому ще раз хотіла вмерти, коли вашого Дмитрика… але най буде, як є… Бог усевидющий. Він усе знає…

А Бог вертав мені душу з того світу два рази. Я через це була сердита на Бога. А тепер знаю, для чого він не приймав мою душу до себе: щоб я до Великодня знайшла свого Кирила. Там само, де його лишила.

Не сердьтеся на мене, Василино… Я вам не шкодила. Мені моє серце колись пошкодило.

Але Кирило вмер не своєю смертю. Я знаю. У черепі в нього дірка.

Та не той то був чоловік, щоби сам розпрощався з цим світом і з вашими дітьми, Василино. Не той… Я знаю.

— …ЗАВТРА БУДЕМО ОРАТИ НА ЛУГАХ, — сказав Павло за вечерею. — Мама прийде поблагословити.

Доця на те змовчала.

— Як перший раз починаєш землю після зими, треба благословити, — навіщось пояснював Павло, нібито Доця того не знала. — А ми перший раз ідемо на своє поле на Луги.

— Най Бог нам помагає, — перехрестилася жінка, а тоді несподівано для себе самої погладила чоловіка по голові.

Бідний Павло. Що вже вони пережили за перші півроку…

З'їлися на нитку за тата. Уже всі перестали шукати, а Павло, запустивши роботи й хату, бродив лісами Бозни, ніби скарб там надумав знайти. Потім обійшов ліси довколишні. Але до Бочкова й не наближався. Бочків — це якраз у протилежний від Бозни бік. Шість хуторів від Бозни до Бочкова.

А коли по всьому Павло збирав татові кістки в домовину, то, певно, би й камінь був заплакав.

Тепер маму треба дотримувати. Геть чисто стратила розум після чоловікової смерті. То дітей не пізнає й онуків, то забуває, як ся називає.

Пам'ятає лиш свята й свої молоді роки.

І щодня питає про чоловіка:

— А подиви-ко-ся, Доцько, чи вже прийшов мій Кирило з Шепота? Щось бариться цього разу дуже. Аби не трафилося якої пригоди з ним. Казали оногде люди, що вовки об'явилися в потоці. Як думаєш, скоро прийде?

Доцька витре сльози й десятий за день раз відповість:

— Не гризіться. Скоро прийде…

— Агій на біду! Ніколи не був такий непослухенний!

А Доці, видко, судьба приписала бути сестрою-жалібницею. Дві інші невістки й носа не покажуть до свекрухи. Дітей чучкають та губи дують, що Павлові маєтку нібито більше дісталося від батька. Та Доцю за щось недолюблюють.

А за що? Слова кривого чи впоперек