Читати книгу - "Херем"

– Як-то. сидячи в підвалі? – дивуюсь я.

– Бреше, як собачий князь! – тицяє в мене пальцем невгамовний Сеной.

– Тихше-тихше! – зводить долоні Сенсеной. – Невже ми дійсно сподівались на щирість при вогнищі злодія? Сподівались на правду від спільника Асати-лукавця?

– В ім'я доброчесності! – розпачливо втручається Сенгелаф. – Але ж де нам шукати правди?

– І Імовірно, якомога далі від згаданого вогнища? – пропоную я.

– Х-хатіхат хара! – кидає крізь зуби Сеной. Спільники зводять на нього приголомшені

погляди. Ой-йой, де ж це він навчився такої брутальної лайки? Либонь, від пустельної нечисті нахапався! Збагнувши, що бевкнув щось зайве, янгол-сторожа ніяково смикає плечима. Загалом-то, я маю нині повне право виставити всю трійцю геть і спокійно випити сахі. Сенсеной та Сенгелаф обережно позирають на мене, цілком усвідомлюючи усталений порядок. Я зітхаю та пропоную їм довблений полумисок.

– Нате ось, скуштуйте заспокійливого відвару.

Сенгелаф гмукає в кулак, гамуючи напад сміху і першим простягає руку за сахі. Оце чемний хлоп. Сенсеной тим часом напружено думає.

– Як видається мені по зваженім розсуді, – починає він, – ми не мусимо зараз відтворювати хід подій, і без того відомий нам за попередніми свідченнями, але повинні радше виявити природу спонуки мерзенного Асати до здійснення ним нечуваних і численних беззаконь. Саме тут і може стати в пригоді дорогоцінний досвід нашого шановного господаря.

Тепер моя черга кахикати в кулак. Я, отже, у якийсь химерний спосіб перекинувся на «шановного господаря», ніби й не кликали мене щойно нахабним шматком лайна.

Упевнившись, що неподільно заволодів увагою слухачів, Сенсеной продовжує.

– Ми мали нагоду довідатися, що злодій Аса-та шанує Малхі-проклятого. Згадаймо – він розшукав його ідол, а згодом допоміг писареві, коли той заприсягся іменем Вістового.

Розумний, ти ж бач. Сеной та Сенгелаф позирають на старого, звівши брови. Авжеж, мало хто нині знає про Малхі.

– Отож, чи не випливає з цього, що Асата служив Малхі, доки той не заробив свого прокляття? Чи не так, Маззакіне?

Тепер трійця свердлить поглядами мене, нещасного. Але що ж тут скажеш?

– Можливо, – знизую плечима.

– Сенсеною, а ти знаєш, за що його проклято, того Малхі? – цікавиться допитливий Сенгелаф.

– Не знаю. А коли б і знав, не сказав би. Ім'я його заборонене, а ті, хто служив йому, втратили пам'ять.

– Усі, крім Асати?

– Крім мерзенного злочинця Асати, – марудно виправляє старий.

Ненадовго западає мовчанка – це мої настрашені гості намагаються уявити, за яку ж таку провину скидають геть із Херему, та ще й так, аби ім'я винуватця було заборонене й забуте. Нічна Наречена і та зберегла бодай пам'ять, як не шану.

Позираю на небо. Зорі розсипалися дрібно та рясно, наче коштовна сіль, яку недогледів недбалий господар. Мимохіть мені пригадується сон, що ходив за мною назирцем ще на зорі моїх поневірянь: сонячне колесо, зоряна стрічка – згусток всесвіту у плетиві осяйних літер… Той, хто бачив його хоч раз, ніколи його не забуде…

– Кхм, – висмикує мене з цілковито невчасної задуми Сенсеной, – я проте відзначив іще одну суттєву обставину. Злочинець Асата…

– Мерзенний, – подаю голос. Сенсеной дратівливо чмихає.

– Авжеж. Згаданий Асата вільно говорить з Нічною Нареченою, і та звертається до нього, як до рівні. Це примушує мене припустити, що він…

– Демон? – войовниче підбирається Сеной.

– Янгол? – налякано припускає Сенгелаф. Сенсеной втомлено знизує плечима.

– Навряд. Судячи з його дій та обмежень, він – проста людина. Проте, ймовірно, він був одним із нас. До прокляття і до забуття.

Трійця перезирається, і я відчуваю їхній сумнів і їхнє збентеження. Припустити, що знаний лиходій Асата подібний до них, доброчесних, значить припустити можливість спотворення найсвітліших чеснот, можливість проникнення нечистоти в самісіньке серце Херему.

– Невже це правда? – налякано і вимогливо водночас запитує Сенгелаф.

– Правда?! – усміхаюсь спроквола. – Не вимагайте правди і не будете ошукані.

* * *

Вчення, як і люди, мають свою осібну долю. Вони народжуються, подорожують, змінюються; хтось гостинно приймає їх, а хтось виставляє за поріг і кидає камінь у спину. Як і людям, ідеям потрібна пожива, а часом вони самі стають поживою для іншого вчення, яке всотує їхню потугу і прямує далі, аби перемогти або зникнути.

Невдовзі задум Асати став цілком незалежним від свого винахідника. Зупиняючись коло криниці у затінку пальм чи розпитуючи поселян щодо підробітку, він чув чудернацькі оповіді про колотнечу в Зам-Арі. Чільного заколотника кликали Набі, пророк, але частіше – Сатан, ворог, розвинувши таким чином останнє назвисько вигнанця до цілком поважного сану.

Питання обрядної чистоти, однак, підносилося, незважаючи на єство призвідника. І так само, не цікавлячись сутністю протиріччя, за пророком, чи то пак. за ворогом, велася безугавна гонитва. Випадково завваживши кінний виїзд князівської варти до неминучого, здавалось уже, спіткання, Асата розсудив за краще забратися геть із Верхньої Землі. Його вчення тікало разом з ним і попереду нього, невпинне, неначе пошесть цараат.

Коли він дістався Ір-Оламу, столиці Нижньої Землі, про далекого Набі говорили, наче про заморську чудасію, але говорили, менше з тим, і жерці зірко оглядали свою паству, вишукуючи ознаки недуги.

Ір-Олам, однак, аж ніяк не був легкою здобиччю чужинських вчень; навіть за великого бажання Асаті не вдалось би збурити його так само легко, як Зам-Арі. Це місто було великим і заможним, відправи – величними, жерці – мудрими та обачними. Стіни Ір-Оламу були білими, а сади довкіл – пишними, повними рясних олив, яблунь та мигдалю. Ясним вітрилом підносився над містом царський палац, і золоченим знаменом височів над ним знаний в обох землях Храм Ата-Творця. Не з шаною, проте, позирав Асата на оселю світла, але з гірким жалем, який, як відомо, ні на крок не наближає до Херему, провіщаючи хіба подальші негаразди.

І негаразди не забарились.

У перший же день свого побуту в Ір-Оламі Асата спричинив бійку і ледь вибрався з неї живим. Тримати б йому язика за зубами, так ні… Йому звичним уже стало виступати Набіречником, котрого слухають, роззявивши писка; тут, проте, його промови не викликали в городян шанобливого захоплення, ба навіть найменшого розуміння.

Сталося так, що, обійшовши святилища Ір-Оламу, Асата перестрів жалобну процесію, що прямувала до храму Аліми-матері. Це в далеких пустельних поселеннях звично було ховати мертвих у скелях, заможні ж городяни правили відхідну просто в домі Аліми, аби та невідкладно приголубила дух статечного небіжчика в своїх обіймах. Усе того дня було як належить – і охайно надірвані одежі, і досвідчені плакальниці, і гурт жалобних флейтистів при гробі – лише от небіжчик викликав певні підозри. Хоча б тим, що