Читати книгу - "Жінка у білому"

По-друге, обов'язки вчителя малювання будуть двоякі: навчати двох молодих леді мистецтва малювання аквареллю, а в години дозвілля впорядковувати коштовну колекцію малюнків, що належить господареві й постраждала від цілковитого занедбання. По-третє, вчитель повинен жити в Ліммеріджі; він буде на правах джентльмена; платня — чотири гінеї на тиждень. По-четверте і по-останнє: без рекомендацій, найдокладніших щодо особистих якостей і фахових знань, не звертатись. Рекомендації надіслати другові містера Ферлі в Лондон, він уповноважений скласти договір. Наприкінці записки були прізвище й адреса батька учениць професора Пески.

Звісно, умови були спокусливі, а сама робота, напевне, і легка й приємна. Пропонувалась вона мені на осінь — пору, коли я майже не мав уроків. І оплата, як підказував мені мій фаховий досвід, була напрочуд щедра. Я розумів усе це. Розумів, що мав би радіти, аби тільки пощастило здобути собі це місце. І все ж, прочитавши записку, я відчув нез'ясовну нехіть братися до цього діла. Я ще ніколи не зазнавав такого болісного розладу між чуттям обов'язку та бажанням — чи то пак дивним небажанням, як тепер.

— Ой, Волтере, твоєму батькові ніколи так не таланило! — сказала мати, й собі прочитавши записку та віддаючи її мені.

— Спізнатися з такою знаттю! — докинула Сара, гордовито випроставшись. — І що втішно, так це бути рівним із ними...

— Так, так, умови, що й казати, вельми спокусливі, — відказав я нетерпляче, — але, перш ніж посилати свої рекомендації, я хотів би трохи подумати.

— «Подумати»! — луною відгукнулась мати. — Волтере, що це з тобою?

— «Подумати»! — завторувала сестра. — Як ти можеш говорити такі несусвітні речі за таких обставин!

— «Подумати»! — вступив професор із своєю арією. — А про що тут думати? Відповідайте! Чи це не ви нарікали на своє здоров'я, чи не ви мріяли про те, що називаєте «цілунком сільського леготу»? Ну так у ваших руках папір, що надає вам такі щедрі цілунки сільських леготів, — хоч би вам духу не забило за чотири місяці! Чи ж не так? І знов же — гроші. Ну, невже чотири гінеї на тиждень — це не гроші? Свята-діво-матір-божа! Дайте ці гроші мені, й мої черевики зариплять, мов у Золотого батечка, примовляючи: «Ох, якого багатія ми носимо!» Чотири гінеї на тиждень! А на додачу ще й чарівне товариство двох молоденьких панночок! Більше того — вам буде й постіль, і сніданок, і обід, вас заливатимуть англійськими чаями, пінявим пивом, і все це задарма! Ну, Волтере, мій дорогий-любий друже, хай вам абищо, — це вперше в житті очі мої лізуть рогом, так я вам дивуюсь!

Але ні непідробне подивування матері, що не могла збагнути чудної моєї поведінки, ні захоплений Песчин перелік усіх моїх майбутніх благ не захитали безглуздої моєї нехіті їхати в маєток Ліммерідж. Я почав висувати всілякі дріб'язкові відмовки, та всі вони, на превелику мою досаду, були рішуче відкинуті. Тоді я спробував спорудити останню перешкоду: що ж буде з моїми лондонськими учнями, поки панночки Ферлі навчаться малювати з натури під моїм керівництвом? Але на жаль, очевидно було, що більшість моїх учнів роз'їдеться хто куди на осінь, а тих небагатьох, котрі зостануться в Лондоні, можна доручити одному з моїх колег, тим більше що я сам якось був його виручив за подібних обставин. Сестра нагадала мені, що цей добродій сам пропонував мені свою допомогу на той випадок, коли я захочу виїхати з міста; мати слізно просила мене відкинути пусту примху в ім'я мого власного блага та здоров'я, а Песка жалібно благав не вражати його в самісіньке серце відмовою від першої послуги, яку він робить на віддяку за свій порятунок.

Ці умовляння дихали такою щирою любов'ю, що зворушили б кожного, хто має в серці хоч краплю доброти. Хоч я так і не зумів приглушити свого нез'ясовного упередження, та мені стало совісті добре себе присоромити подумки, і я, щоб суперечка закінчилася миром, поступився, обіцявши зробити все, що від мене вимагається.

Решта вечора минула в жартівливих балачках про моє майбутнє життя в товаристві двох молодих мешканок Камберленду. Надихнутий англійським грогом, від якого він захмелів за п'ять хвилин, Песка утвердився у своєму званні щирого англійця, проголосивши одну по одній кілька промов — і незліченну кількість тостів за здоров'я нашої матері, моєї сестри, за моє власне, а також містера Ферлі й двох молодих панночок, причому він тут-таки щоразу сам собі дякував від імені всіх нас.

— По секрету, Волтере, — довірчо казав мені мій маленький приятель, коли ми вдвох вертали додому, — я оце згадую про своє красномовство і пишаюсь. Душа моя от-от лусне від шанолюбства! Одного чудового дня я таки виступлю у вашому славетному парламенті. Мрія всього мого життя — стати вельмишановним Пескою, членом парламенту!

Вранці я послав мої рекомендації на Портленд-Плейс.

Збігло три дні. Я вже тішився тихцем, що мої папери не справили, мабуть, належного враження. Та на четвертий день надійшла відповідь. Мене повідомляли, що містер Ферлі бере мене на службу і просить незагайно виїхати в Камберленд. Усі необхідні вказівки щодо того, як мені добиратися, були чітко й турботливо викладені в приписці.

Знехотя я спакувався, щоб завтра вранці вирушити з Лондона. Надвечір, поспішаючи десь на гостину, до мене забіг Песка — попрощатись.

— Мої сльози, — весело сказав професор, — хутко висохнуть від грандіозної думки про те, що моя щаслива рука дала перший поштовх вашій кар'єрі. Тож їдьте, мій друже! І ради Бога, поки сонце сяє над Камберлендом (ще одна англійська приказка!), порайте своє сіно! Женіться на одній з тих панночок, станьте членом парламенту, а як вилізете на драбину, згадуйте, що все це зробив Песка, який зостався там, унизу!

Я спробував засміятися з моїм маленьким другом, але його прощальний жарт не поліпшив мені настрою. Він промовляв свої напучування, а мені чомусь щеміло серце. Коли Песка пішов, мені не лишалось нічого іншого, як піти в Гемпстед попрощатися з матір'ю та сестрою.

IV

Цілий день гнітила докучлива спекота, і вечір був похмурий, задушливий.

Матері й сестрі хотілося стільки всього сказати мені на прощання, і вони просили мене побути ще п'ять хвилин, та ще п'ять, тож була десь чи не опівніч, коли служниця замкнула за мною хвіртку.

Я ступив кілька кроків по найкоротшій дорозі до Лондона, а тоді став, вагаючись.

Великий повний місяць плив по темному, беззоряному небу, і горбиста місцевість виглядала дикою та загадковою в таємничому