Читати книгу - "Мазепа"

— А я своїм одним якраз те бачу, що треба, — казав Апостол.

— Це і я можу посвідчити, — обстоював за Апостолом гетьман. — В Миргородському полку лад і послух, я ним дуже вдоволений.

— І сліпий кінь тримає дорогу, коли візник видючий, — жартував дальше Зеленський.

— Але й найкращий візник далеко не заїде, коли коні погані, — казав гетьман, — коли один все гайта тягне, а другий вісьта повертає. Та ще хотів би я бачити такого візника, щоб умів не шестернею, а дванадцятьма кіньми нараз заправляти.

Розмова зі звичайної робилася політичною. Всі розуміли, на що гетьман натякає, та в нікого не було відваги явно висловити свою думку... І стіни вуха мають... Доки прислуга поралася біля стола, треба було числитися зі словами, котрі вилітали з уст птахами, а з гетьманського двора вибігали волами. Та ще якими, бессарабськими! І на це не було ради.

Тому-то гетьман і сказав крайчому:

— Відпустіть службу на спочинок і самі йдіть спати, бо всі ви нині втомилися. Ми тут самі будемо собі якось давати раду, — по-козацьки. Молодші будуть старшим чарки наливати.

В дворі зробилося тихо. Войнаровський позачинював двері в суміжних від їдальні кімнатах.

— Маємо між собою Апостола, можемо робити тайну вечерю, — казав.

— Але Юди, — додав гетьман, — сподіваюсь, не буде поміж нами.

Присутні обкинули себе питливим поглядом.

— Коли б і був, — сказав Кожухівський, — то я не чекав би, аж він піде й удавиться, а післав би його скорше тая, де йому й слід, собаці.

— Говоріть, пане гетьмане, — просив Апостол, — говоріть що маєте на серці, тоді, може, й нам розв'яжуться язики, бо і в нас багато на душі накипіло.

— Прескорбна єсть душа моя, — почав гетьман, — і я боюся, дуже боюся, щоб і мені не довелось крізь сльози промовити колись: "Вскую мя оставил єси, Господи!"

— Ми тебе не оставимо ніколи, — відповіло на це кілька палких голосів.

— Побачимо, — сказав гетьман і, вдивляючися своїми гарними, але пронизливими очима в очі своїх співбесідників, питався:— Чи чули ви, що мені нині говорив світлійший?

Питання ніби обухом ударило їх по голові. Воно вже кілька годин висіло над ними.

— Чули, а тепер і раді б почути з ваших уст, ясновельможний пане гетьмане, що ви на це?

— Що я на це? Ви ще питаєте? Невже ж не знаєте Мазепи? Я відповів: неможливо! Сказав, що на це ніколи не піду. За титул князя римської держави не продам я України, ані вас, мої товариші вірні. Не на те я тільки літ важкої праці для нашої матері рідної, отчизни дорогої, посвятив, щоб тепер, коли я вже, може, одною ногою над гробом моїм стою, за марний титул, за почесті нікчемні її і вас зражувати й продавати. Краще я булаву свою гетьманську в другі, може, молодші й сильніші руки передам, а сам, як мати моя, у черці пострижуся, ніж на таке нікчемне й непристойне діло піду.

Всі, почувши це, легше відітхнули, ніби їм камінь важкий скотився з грудей.

— Але треба вам знати, мої панове, що вони мені тую пісню не раз співають, спокою мені не дають, щоб я вас на чотири вітри порозганяв, щоб я щокращих їм у руки видав. І не допусти. Боже, щоби це колись проти моєї волі сталося. Ви знаєте, як у Москві та в Петербурзі наших людей вітають, як їх там гостять...

— А чого ж вони хочуть від нас, ті іроди прокляті? — питався Апостол. — Невже ж ми цареві московському без усякої противності, послушливим серцем, не служили, невже ж ми своїм коштом далеких походів у Інфлянти, в Польщу, Литву, в донські городи і в Казанське царство не робили, невже ж цар на козацьких кістках своєї нової столиці не будує, болот не осушує, моря білим тілом українським не загачує? Чого ж їм ще треба?

— Чого? — повторив гетьман і похилив головою. — Багато дечого, багато! В нас, бачите, урожайна земля і сонце краще світить, ніж у них, і ріки в Чорне море течуть. Та ще які! Один Дніпро що варта... Ви чули, як цар казав, що він ті пороги до чорта порозбивав би, — а чому? — питаюся вас. Щоб його кораблі могли від Балтійського моря до Дарданеллів і ще геть дальше свобідно буяти, як бджоли в улик мід, усяке добро, з усіх сторін світу до його зимної і бідної столиці привозити. Поки ми маємо хоч останки наших свобод, переяславськими пактами запоручених, на які царі московські присягають, руку свою на Євангеліє святе покладаючи і хрест святий цілуючи, йому не вигідно і навіть не досить безпечно се чинити. Так треба, бачите, не дуже-то й помітно, звільна усю старшину гетьманську і козацьку викорінити, міські права й привілегії покасувати, скрізь воєводів та губернаторів своїх посадовити, скрізь салдатів залогами на біду народові понасилати, а якщо народ не досить покірно схоче всі тягарі отсі і зневаги над собою терпіти, то й його за Волгу перегнати, а на нашу Україну своїх людей наслати, — ось чого вони хочуть, панове!

— Ось чого вони хочуть, — притакнули старшини, похиляючи свої голови, що так нерадо хилилися звичайно.

— А що Мазепа, — говорив дальше гетьман, — старий, заслужений і надто відомий у світі та що його Господь милосердний якось не дуже-то й поспішається до себе покликати, так треба його, того Мазепу, герцогством цісарським піддурити, в кирею горностаєву вдягнути, княжу корону на голову вложити, щоб він, як лялька у вертепі, дав себе за шнурок тягнути, а про свій край, про свій народ рідний і про своїх старшин, товаришів вірних, навіть гадки в голові своїй не мав і з серця свого все те, як непотрібні мар ноші і недостойні його світлійшій величності непристойності, геть далеко відкинув... Чого вони хочуть? — питаєтеся, панове.

І голови старшинські ще нижче похилилися додолу, але уста їх мовчали. Бачили небезпеку, та не знали, як її відсунути від себе.

В гетьманськім саді тріщали гілля дерев, і дощ грубими