Читати книгу - "Вечірні розмови на острові"

Я застиг на місці.

— Налякані? — перепитав. — Ви що, здуріли, Кейсе? Чим же це вони налякані?

— Якби ж то я міг розшолопати, — похитав головою Кейс. — Мабуть, якимось із їхніх безглуздих забобонів. Оце ж то мені й не подобається, — додав він. — Та сама історія, що з Вігорсом.

— Я хочу знати, що ви маєте на увазі, і не відчеплюсь, поки не поясните, — сказав я.

— Ну, ви ж знаєте, що Вігорс накивав п'ятами, покинувши все як стояло, — відказав він. — Теж щось таке з забобонами — я так і не добрав діла. Але під кінець усе виглядало кепсько.

— А я чув щось інакше про цю справу, — сказав я. — І краще скажу вам, що саме. Я чув, ніби він утік через вас.

— Що ж, мабуть, йому соромно було сказати правду, — відказав Кейс. — Мабуть, боявся, що дурним назвуть. Та й правда, я сам випровадив його. «А що б ти зробив, старий?» — питає він. «Ушився б, — кажу, — і більш про це не думав.» Я, звісно, радісінький був бачити, як він дає драпака. Не моя звичка повертатися спиною до товариша, коли він у скруті, але в селищі такий переполох був, що я просто не годен був передбачити, чим воно все скінчиться. Я, звісно, дурень був, що так панькався з тим Вігорсом. І сьогодні вони мені це закидали. Ви чули, як Маса — отой молодий ватаг, здоровило отой — весь час одно товк: «Віка»? Бо вони в'їлись на нього. І не схоже на те, щоб уже забули.

— Усе це дуже добре, — сказав я, — але воно не пояснює, в чому клопіт, не пояснює, чого вони бояться, що вони думають.

— Якби ж то я знав, — відказав Кейс. — Нічого певнішого я не можу сказати.

— По-моєму, можна було спитати, — сказав я.

— А я й спитав, — каже він. — Але ви ж, певне, самі бачили, якщо ви не сліпий, що з того запитання вийшло. Я зроблю для іншого білого все, на що стане духу, але як побачу, що сам попав у халепу, то думаю насамперед про свою шкуру. Лихо моє в тому, що я надто добродушний. І дозволю собі сказати, що я не такої сподівався вдячності за те, що вліз у цю вашу тарапату.

— А я про одне діло думаю, — сказав я. — Ви, звісно, дурень були, що так панькалися з тим Вігорсом. Одна втіха, що зі мною ви небагато панькалися. Я завважив, що ви ні разу ще не були у мене в домі. Зайдіть-но тепер: ви ж колись обіцяли?

— Так, справді, не був, — погодився він. — Це я не встиг зробити, і мені дуже шкода, Вілтшире. Але щоб зайти до вас зараз… не буду вас морочити.

— Тобто ви не зайдете? — спитав я.

— Дуже шкодую, друзяко, але я саме це й хотів сказати, — відповів Кейс.

— Одне слово, ви боїтесь? — кажу я.

— Одне слово, я боюсь, — каже він.

— І на мені так і лишається табу казна через віщо? — спитав я.

— Та я ж кажу, що нема на вас ніякого табу, — запевнив він. — Канаки просто не хочуть підходити до вас, оце й усе. І хто може їх примусити? Ми, торгівці, великі нахаби, мушу сказати: ми силуємо цих сердешних канаків відступатися від власних законів, знімати власні табу, і то коли нам лишень заманеться цього. Але ж ви не хочете сказати, що сподіваєтесь на закон, який зобов'язував би людей купувати крам у вашій крамниці, хочуть вони того чи ні? Невже ви хочете сказати мені, що у вас аж стільки нахабства? А навіть коли так, то дивне діло, що ви це пропонуєте мені. Я б хотів нагадати вам, Вілтшире, що я сюди приїхав теж як торгівець.

— Бувши вами, я б не став говорити про нахабство, — сказав я. — Наскільки я можу зрозуміти, все воно ось на чому сходиться: ніхто тут не буде торгувати зі мною, зате всі торгуватимуть із вами. Вам дістанеться вся копра, а я маю піти до дідька. І я не знаю тут жодного тубільця, а ви тут єдина людина, варта згадки, що вміє по-англійському, і в вас іще стає нахабства натякати, що моє життя в небезпеці, а ви більш нічого не маєте сказати мені, як тільки те, що ви нібито не знаєте чому.

— Що ж, це справді все, що я маю вам сказати, — відповів він. — Я не знаю, хоч би й хотів знати.

— І тому ви відвертаєтесь і полишаєте мене на самого себе! Це по-людському? — спитав я.

— Ну, коли ви хочете гострих слів… — відказав він. — Я так не кажу. Я кажу тільки: «Я збираюся сторонитись вас, бо інакше сам опинюся в небезпеці».

— І оце називається білий чоловік! — обурився я.

— О, я розумію, ви роздратовані, — сказав він. — Я й сам би роздратувався. Можу вас перепросити.

— Не треба, — сказав я, — йдіть перепрошуйте когось іншого. Мені ось сюди, вам он туди.

З цими словами ми розійшлись, і я подався просто додому досить-таки розгарячений, а там побачив, що Ама приміряє на себе цілу купу краму, наче дитина.

— Облиш ці дурниці, чуєш? — сказав я. — Наробила тут розгардіяшу, а мені складай тепер, наче в мене іншого клопоту мало! А я тобі, здається, загадав, щоб приготувала обід!

І таки добряче налаяв її, бо й заробила. А вона зразу виструнчилась, наче вартовий перед офіцером: мушу визнати, що вона була справді добре вихована, та й білих людей дуже шанувала.

— А тепер, — кажу, — поясни мені: ти ж тутешня, то мусиш розуміти все. Принаймні, за що на мене табу наклали. А як не табу, то чому люди бояться мене?

Вона втупила в мене великі з подиву очі.

— Ти не знаєш? — видихнула нарешті.

— Ні, — сказав я. — А звідки ж я маю знати? Там, звідки я приїхав, такого сказу не бувало.

— Есі не скажи тобі? — знов спитала вона.

(Есі — це було ім'я, яке тубільці дали Кейсові; воно могло означати «чужинець», або «дивак», або, можливо, «сушене яблуко». Але найскорше це було просто його власне прізвище, не розчуте як слід і вимовлене на канацький лад.)

— Майже нічого, — відповів я.

— Чорт бери Есі! — вигукнула вона.

Вам може здатися кумедним, що в цієї канацької дівчини вихопилась така брутальна лайка. Зовсім ні. То була ніяка не лайка, не вияв гніву, Ама стояла вище від гніву і розуміла власні слова цілком поважно й буквально. Вона стояла випростана, і навряд чи я бачив доти