різняться…). Невиразно пам'ятаю (кадром здалеку, позаяк жінкам і дітям при такому високодержавному ділі належалося стояти осторонь) батька в безберегому світляному морі фойє, в гурті високих (з погляду п'ятирічної) розсміяних чоловіків, які тисли собі навзаєм руки, і власну горду свідомість його тодішньої важливости: «Це мій тато будував!», — хоч він, звичайно, не будував, він тільки брав участь в інженерних розрахунках у складі групи експертів: новоспечений кандидат наук із дисертацією на потрібну тему, властиво, скромна собі шестьорка, — якби вчасно пригнувся, замість непрохано висовуватись, його б і не помітили, — а той, хто справді будував, хто був головним архітектором проекту і хто, мабуть, також стояв у тому гурті Дуже Важливих Мужчин і промінився, приймаючи вітання, — той через кілька днів по тому вийшов з кабінету секретаря ЦК, зайшов до туалету, замкнувся в кабінці й повісився на власному паскові: його Палац, виявився занадто добрим для Києва, він затьмарював Кремлівський Дворец Сьездов, а це було вже не тільки нечемством і викликом, а й грубою політичною помилкою, за яку українському керівництву мусили з Москви добряче спарити задницю, і керівництву треба було притьмом оту спарену задницю рятувати, вживати заходів, шукати винуватців, найліпше б розпочати кримінальну справу за розтрату будматеріалів, але що кандидат на роль головного розтратця так навідріз був від ролі відмовився, нахабно повісившись у самому будинкові ЦК, то справи, дякувать Богові (та й небіжчику ж!), відкривати не стали, її взагалі не стало, цілої тої справи, — її немов змили, спустили в унітаз у цековському клозеті, заглушивши шумом води з бачка, так що невдовзі ніхто про неї вже не пам'ятав, та й скільки їх було, таких справ, чи ж за всіма встежиш… Просто, нововідкритий Палац «Україна» відразу ж зачинився «на ремонт», інтер'єри були спішно обдерті з декору, з делікатно тонованих букових паркетів, горлично-сірої обшивки крісел, кунштовних світильників, — з усього, що давалось обдерти: все було замінене на грубіше, дешевше й простецькіше, і через місяць-другий, коли його відкрили наново, — з тими кислотно-лазуровими дерматиновими кріслами, що стоять і донині, — я вже не впізнала чарівного палацу своїх казок: його так само не стало, він розчинився в повітрі, як, зрештою, й роблять у казках всі чарівні палаци, за ніч перенесені джином кудись за море, одначе по тих бодай лишається порожнеча, котра одна тільки й може бути гідним пам'ятником загиблій споруді (так, як лишились Нью-Йоркські Вежі — раненою вирвою серед хмарочосів нижнього Мангеттена, а ми на таке були надивилися задовго перед тим — скільки вибитих зубів зяяло в київській забудові на місці висаджених у повітря церков, і тільки по тих і заціліла пам'ять, чия відсутність не була замінена — ні зерновим елеватором, ні Будинком-піонерів-та-школярів…), — а тут палац, уже цілком чемно та шкарадно переряджений за зразком стандартного обласного кінотеатру, стояв цілісінький, і називався так само, і можна було подумати, що той, попередній, першим відвідувачам узагалі привидівся, — що, приміром, усі вони тоді були на радощах упилися й заглючили, а тепер протверезіли, і ось, значить, як воно все виглядає наяву, уважаємиє товаріщі: абсолютно банальна історія, та й яка там історія, жодної історії не було, — так, невеличкий господарський недогляд, винуватці покарані, працюємо далі… Мама згадувала, що попервах їх була чималенька-таки група — батькових колег з інституту і з Академії, з НДІ будівництва й архітектури, кому доручили скласти новий кошторис, щоб обґрунтувати буцімто перевитрату матеріалів, і хто відмовився це робити, обстоюючи правильність попередніх розрахунків. Десь через рік, одначе, — а за той рік ментреґа й геть уже зам'ялась, курява осіла, в новому Палаці відгуляли черговий партійний з'їзд, тим остаточно освятивши його провінційно поскромнілі нутрощі, і хтось із упертюхів одержав догану, когось пригрозили звільнити за скороченням штатів, хтось (либонь, незахищені аспіранти, найслабша ланка!) навіть мусив виїхати з Києва й будувати далі по райцентрах кінотеатри, і добре ще, як не корівники, — з цілої групи залишився один мій батько і продовжував вимахувати, під занесеним над головою обухом, нікому не потрібними доказами чиєїсь мертвої правоти. Можливо, з оглядової точки високих кабінетів, обшитих дерев'яними панелями, це й справді виглядало божевіллям чистої води: якого хріна цей мудель уперся рогом, та що він собі думає, хто він такий?..
Вдавшись у маму — тупим гуманітарієм, — із тих папок на антресолях (перегорнутих досить побіжно, з острахом і відразою, наче засушене зміїне линовище…) я здолала второпати хіба те, що по певнім часі про історію з будівництвом уже, власне, й не йшлося, — сюжет стрімко ускладнювався, ширячись по інстанціях, відгалужуючи нові, дедалі фантасмаґоричніші колінця, тільки батько ще продовжував до кожної нової петиції докладати свої початкові доповідні на користь скаліченого проекту, демонструючи, з чого воно все почалося (і, очевидно, тим дужче дратуючи адресатів — своєю недоречною пам'ятливістю), так що петиції раз від разу розросталися, в них назбирувалися посилання на нові й нові письмові відповіді-відмазки, на нові й нові розмови, і також-відмазки, в дедалі вищих кабінетах, скарги на погрози, вислухані в кабінетах нижчих, на анонімні дзвінки з тими ж погрозами, на якесь дивне побиття незнайомцями коло під'їзду (це сталося, пригадую, десь незадовго перед психушкою: останнє попередження!), і так воно все пухло й пухло роками, як снігова, чи пак паперова, лавина, наче в дитячій фольклорній пісеньці, де приспів нарощує рядок за рядком, поступово роздуваючись до грізної, космічної слави, непід'ємности, а та кура-щебетура, а та гуся-сюся-сюся, а той індик-диндик-диндик, а те теля-хвостомеля, — з кожним рядком звір прибавляє на тілі, мультиплікаційно збільшуючись, до вола, до коня, і так можна дійти й до тиранозавра, і тиранозаври приїздять — на машині з червоним хрестом, у білих халатах, якого хріна, що він хотів довести?..
От, власне, і вся історія — і де вона тут?..
Будь-якої миті цьому прогресуючому, в'язкому кошмарові можна було покласти край і вийти з гри: адже ж виходили, і прекрасно топчуть ряст досьогодні — і дай їм Боже, як кажуть у Карпатах гуцули, «наперед би більше», чого ж, — і не такі, як він, невинні ягнята-господарники, ім'я ж їм легіон, а навіть ті примітніші, хто був уплутаний у цілком уже гучні політичні справи, чиї імена гриміли по західних радіостанціях, хто вчиняв привселюдні жести громадянської непокори, вихоплювався з криком на сцену, чи під двері закритого суду, чи до підніжжя пам'ятника, одною такою хвилиною можна було собі заробити на дисидентський хліб до кінця життя, а від 1991-го року вже тільки виступати зі спогадами, чим вони переважно й зайнялися, — не згадуючи, одначе, ні
