Читати книгу - "Лексикон інтимних міст. Довільний посібник з геопоетики та космополітики"

БЕЛҐРАД, 2002

Якщо на цьому світі справді є пташині сади, то в одному з них мені певного разу пощастило бути. Це сталося в самому центрі Белґраду, я навіть можу подати точну адресу — Студентскі трґ, 3. Мене туди привела Ат, яка самовіддано готувала цю подію і впродовж багатьох днів розповідала мені, як нетерпляче мене там усі чекають. Роман з назвою «Перверзія», казала Ат, не може не схвилювати Сербію, вся вона так і накинеться на нього. Ат зачарована Сербією, більшої за неї серболюбки годі собі уявити. Зрештою, що таке «зачарована», до чого тут ця милозвучна банальність? Насправді Ат просто вросла у Сербію, і тому ніхто не знає Сербії так, як вона. Ат знає Сербію через її мову, а її мову вона знає досконало — якщо досконале знання будь-якої мови взагалі можливе. Знати країну через її мову — це знати її всю, дослівно, до найпотаємніших закапелків та останніх прихованих скелетів. І при цьому ще й розуміти її. А розуміти Сербію вкрай нелегко, адже її скелети не надто й приховані. Себто деякими з них вона просто-таки пишається.

Але Ат любить сербську мову — от у цьому і криється розгадка. До речі, її, Ат, ім'я сербською мовою так і дише вогнем: воно означає «дракон». Спробуйте з таким іменем не любити всієї вогнедишної мови! У сербській мові, каже Ат, є десь так сто вісімдесят сім синонімів дієслова «кохатися»[12]. Серед них є брутальні, лайливі, грайливі, поетичні, кумедні, але немає жодного нудного — на зразок словосполучення «досягати фізичного задоволення шляхом контакту між статевими органами».

(Тут маленький відступ: згадалось, як один російський поет, перекладаючи мій вірш про забруднене простирадло і чистоту ангелів, загруз на тому ж таки дієслові «кохатися» і мусив роздвоюватися поміж «заниматься любовью» та «заниматься сексом». Невже росіяни, як ангели? І вони не кохаються? Чому в них немає такого слова?).

Зате серби кохаються. Бо в них принаймні сто вісімдесят сім таких слів.

І кожне з них волого виспівували дівчата в тому пташиному саду. Скільки їх там назбиралося, в тій набряклій щемкою знемогою гущавині? Гадаю, також не менше ста вісімдесяти семи. Я ступив у неї рішуче, мов падишах у щойно загарбаний гарем — в самому лише нічному халаті на голе тіло.

Насправді то була не гущавина і не сад, а факультет філології Белґрадського університету, де я мав прочитати студентам (за словами моєї проводирки Ат, уже враженим перверзією) лекцію про повернення деміургів. Мало хто знає про те, як я не люблю читати лекції. З усіх підвладних мені занять це найостанніше. І якщо в роки найтяжчої скрути мені раптом доведеться вибирати поміж читанням лекцій та, скажімо, омиванням трупів, то я виберу друге. Єдина тема, на яку я іноді можу прочитати лекцію — це повернення деміургів. Тобто на неї мене ще сяк-так можна вламати, особливо безмежну кількість разів повторивши, що серед слухачів переважатимуть прекрасні, захоплені перверзіями дівчата, які вже упродовж тижнів тільки про мене й співають, іншими словами — чекають не дочекаються. Приблизно такі аргументи стосувала Ат, заманюючи мене на слизьку територію філологічного факультету у сербській столиці.

Уже на сходах я почув той пташиний грай, що ним повнилася будівля. З тієї хвилини відчуття саду, непролазного і вогкого, всього в ліанах і піхвах, уже не полишало мене. Дівчата, що юрмилися в коридорі, виглядали майже як наші в тому ж віці: густий макіяж, голі животи, фарбовані пасма. Щойно вжите мною слово «майже» сигналізує, втім, про відмінність: значно вищу наелектризованість. Від них било струмом. Торкатись їхніх животів можна було тільки в гумовій рукавиці. Вони збуджено диміли сигаретами і розмахували руками, ніби — ну немає в мене іншого порівняння! — крилами. При цьому вони щебетали, тьохкали і заливалися трелями, всі разом і кожна зокрема. Коли їх почали заганяти до аудиторії, вони обсипали всю урну недопалками з менструального кольору помадними відбитками на фільтрах. Помада — один з незамінних атрибутів їхнього світу, початковий елемент у тріаді «помада, туш і кров».

На жаль, тільки перший і другий курс, устигла прокоментувати Ат, коли ми всілися на подіумі. Можливо, їм не буде так цікаво, як старшим, додала вона звідкись ізліва. До того ж це в них четверта пара, продовжила їхня викладачка, сідаючи справа. Увага вже трохи розсіяна, дається взнаки втома, перший семестр узагалі геть виснажливий, ділилася вона знанням ситуації.

Але я й сам усе чудово розумів. Для цього не обов'язково бути педагогом чи сексологом. Чи навіть педофілом. Вистачає втягнути ніздрями той запах — різкуватий і ледь застояний, запах саду, переповненого птахами. А вухам дозволити цілком потонути в незмовкному ні на мить миготінні пташиних інтонацій.

Якби на тому подіумі був лише я, то оголосив би кінець занять або кінець світу і випустив увесь наелектризований гарем на волю, на площі й вулиці. Чи, іншими словами, увільнив би птахів з їхніх порозвішуваних по всьому саду кліток. Може, в такому разі я принаймні заслужив би пару поглядів, здивованих або вдячних, чи навіть усмішок або щебетів.

Але на подіумі я був не сам, тому підкорився обставинам. Ат надзвичайно гарно подала мене, це був найвищий пілотаж, і якби я досі не знав цього письменника, мені відразу ж захотілося б його слухати. Особливо цю його коронну лекцію про повернення деміургів, з якою він, поблукавши світами й поклавши принагідно собі до ніг Нью-Йорк, Париж та Лондон, урешті завітав до столиці постмодернізму міста Белґрада. Так, навіть мені, напевно, захотілося б слухати цю дивну лекцію, а потім піти на край світу слідом за її автором його рабинею й ученицею.

Але вони не слухали. Там було все інше, крім повернення деміургів. Я підвищував і опускав голос, інтонував патетично і саркастично, витягав з глибин Прасвіту і з власних кишень акторів та персонажів, тасував їх і підносив на недосяжну висоту, сам дивуючись власній винахідливості та параболічності, а вони дивились у люстерка, підмальовувалися, писали есемеси, приймали їх, читали, писали знову, фотографувалися на мобілки, гортали глянець, шелестіли таблоїдами, жували цукерки, часом хихотіли (не з моїх жартів), але перш усього і понад усім — співали, не змовкаючи пташино співали у своєму саду, сходячи соками й випарами.

І тоді я вдався до останнього засобу. Точніше, до передостаннього — адже останнім був би