Читати книгу - "Війна світів. Фантастичні романи"

— Мушу перепросити,— промовив він,—але мені страшенно хотілося їсти. Зі мною, бачите, трапилася незвичайна пригода.— Він узяв сигару й обрізав її кінчик.— Перейдемо до курильної кімнати. Моє оповідання, буде занадто довге, і краще слухати його не над брудним посудом.

І, подзвонивши служниці, він провів нас до суміжної кімнати.

— Ви розповіли вже про машину Бленку, Дешу й Чоу-зу? — спитав він мене, одхиляючись на спинку крісла й кивнувши на трьох нових гостей.

— Але ж усе це тільки парадокс,— зауважив Редактор.

— Я не можу сперечатися сьогодні. Розказати про те, що зі мною трапилося, я розкажу, але сперечатися мені несила. Я розповім вам усю історію, коли хочете,— додав він,— але тільки з одною умовою: ви не будете перебивати мене запитаннями. Мені необхідно про все вам розповісти. Воно, може, й не слід було б цього робити, бо ви, напевно, подумаєте, що я вигадую. Але історія ця — щира правда, і в ній нема жодного слова брехні. Сьогодні,

о четвертій годині вдень, я був у своїй лабораторії, і від того часу... я прожив вісім днів... таких днів ніхто ще ніколи не переживав! Я ледве тримаюся на ногах, так утомився, але не засну, доки не розповім вам усього. Тільки тоді засну. Дивіться ж, не перебивайте. Згода?

— Згода,— відповів Редактор, а слідом за ним і ми всі хором промовили:

— Згода.

Тоді Мандрівник у Часі почав свою історію, ту історію, що її я наводжу далі. Спершу він сидів, одхилившись на спинку крісла, й говорив, як украй виснажена втомою людина, потім він трохи ожив. Записуючи його слова, я надзвичайно гостро відчуваю неспроможність пера й чорнила, а надто свою власну неспроможність передати всі тонкощі його оповідання. Думаю, ви досить уважно прочитаєте його. Але ви не побачите блідого, правдивого обличчя оповідача в ясному кружалі світла од настільної лампи, не почуєте щирої інтонації його голосу. Ви не уявляєте, як він мінявся на виду, розповідаючи про окремі події, учасником яких він був! Ми сиділи в тіні, бо свічок у курильні не запалювали, і тільки обличчя Журналіста та ноги Мовчазного Гостя були освітлені. Спочатку ми час від часу перезиралися, а потім дивилися тільки на обличчя Мандрівника.

IV. Подорож у Часі

— Минулого четверга я розповів декому з вас про принципи, на яких побудована моя Машина Часу і навіть демонстрував самий апарат, тоді не зовсім ще закінчений. Там же стоїть він і тепер, щоправда, трохи попсований: під час подорожі в ньому зламався один прут із слонової кості й зігнулася бронзова штаба. Решта деталей приладу — непошкоджена. Я думав закінчити роботу до минулої п’ятниці, але, змонтувавши Машину майже цілком, помітив, що один з нікелевих брусів на палець коротший за інших. Довелося переробляти його, і це забрало ще трохи часу. Сьогодні, о десятій годині ранку, перша з усіх Машин Часу була остаточно готова до мандрів. Я востаннє оглянув її, перевірив ще раз усі гвинти, змастив квар-цеву вісь і сів у сідло. Гадаю, що тільки самогубець, підносячи револьвер до скроні, чекає наступної миті з такою ж непевністю, як чекав її я. Однією рукою я взявся за пусковий важіль, другою — за гальішвий. Я натиснув на перший і майже одразу ж на другий. У мене закрутилось у голові, і я відчув, що падаю, як буває інколи падаєш уві сні. Озирнувшись навкруги, я побачив свою лабораторію точнісінько в такому стані, як і перед тим. Чи й справді що сталося? На мить у мене майнула думка, чи не втратив я, бува, розум? Я глянув на годинника. Мені здавалося, що тільки секунду тому він показував-одну чи дві хвилини на одинадцяту. Тепер стрілка показувала пів на четверту.

Я набрав повні груди повітря, стиснув зуби й обіруч схопився за пусковий важіль. Щось загуло, і я полинув у невідоме. Лабораторія повилася туманом, зникаючи в темряві. Увійшла місіс Вочет і, очевидно, не помітивши мене, попрямувала до дверей у сад. Щоб перейти кімнату, їй потрібно було, думаю, близько хвилини,— мені ж здалося, ніби вона промайнула зі швидкістю ракети. Я пересунув важіль до граничної точки. Впала ніч — немов загасили лампу,— і за секунду настало завтра. Туман дедалі більше вкривав лабораторію. Опустилася чорна-чорна ніч, потім знову настав день; знову ніч — знову день, і чергувалися вони чимраз швидше. У вухах моїх гуло, мозок онімів від безперервного падіння.

Боюся, що не зумію описати дивне відчуття від подорожування в Часі. Воно — надзвичайно неприємне. Так, ніби ви стрімголов мчите кудись, знаючи, що неминуче маєте розбитися. А ночі тим часом змінювалися на дні, немов помахи чорних крил. Нарешті лабораторія, здалося мені, завалилася, і над собою я побачив сонце, яке кружляло на небі, відзначаючи щохвилини добу. Я вирішив, що лабораторію зруйновано і що я опинився просто неба. Навколо мене наче поставали якісь будівлі, але я мчав так швидко, що не міг розгледіти деталі. Найповільніший у світі равлик плазував занадто швидко для мене. Поперемінне мерехтіння світла й мороку різало мені очі. В проміжок темряви я бачив місяць, фази якого мигтіли переді мною, бачив, як, линучи за місяцем, спалахували і гаснули зорі. Швидкість мого руху дедалі збільшувалась, і мигтіння дня та ночі нарешті перетворилося в безперервні сірі сутінки. Небо забарвилось тою чудовою глибокою блакиттю, як то буває, коли тільки починає сутеніти. Миготливе сонце стало вогненною смугою, блискучою аркою, перекинутою у просторі; місяць — блідою, мерехтливою стьожкою. Зірок я вже не бачив, лише подеколи блимали в блакиті яскраві кружальця.

Усе навкруги оповив туман. Я був усе ще на пагорку, де оце стоїть мій будинок, і схил височів збоку сіро й тьмяно. Я бачив, як дерева змінювали свої форми, наче клубки пари то брунатного, то зеленого кольору; як вони росли, більшали і,- тремтячи, зникали. Я бачив, як підіймалися розкішні величезні будівлі і танули одразу ж, наче сновиддя. Поверхня землі змінювалась у мене на очах. Маленькі стрілки на циферблаті, що показували швидкість руху, крутилися дедалі швидше. Я помітив, що вогненна смуга, яка заміняла сонце, відхилялася то на північ, то на південь, від літнього сонцестояння до зимового. Значить, протягом хвилини