Читати книгу - "Вітер у верболозі"

— Гаразд, гаразд, — казав Щур. — Борсук не сьогодні - завтра об’явиться — він завжди так, — і тоді я познайомлю вас. Він найкращий з усіх! Тільки затям: важливо не тільки те, яким ти його побачиш, а й те, коли побачиш.

— А чому б не запросити його сюди — на обід абощо? — спитав Кріт.

— Не прийде, — коротко відповів Щур. — Борсук не терпить товариства — всяких там запросин, обідів та інших витребеньок.

— Ну тоді, може, ми самі сходили б у гості до нього? — запропонував Кріт.

— Е ні, гадаю, це йому зовсім не сподобається, — не на жарт стривожився Щур.

— Він такий соромливий, це його напевне образить. Сам я ніколи не наважуюся завітати до нього в гості, хоча й добре знайомий з ним. Зрештою, з гостиною у нас нічого й не вийшло б, бо він живе у самісінькій гущі Старого Лісу.

— Ну гаразд, хай так, — мовив Кріт. — Але ж, пам’ятаєш, ти казав мені, що в Старому Лісі дуже гарно.

— Та пам’ятаю, — якось невиразно відповів Щур. — І все ж, здається, нині нам не слід вибиратися туди. Ще не час. Дорога неблизька, а Борсука, до речі, може й не бути вдома о цій порі. Не сумуй, він, можливо, сам об’явиться тут з дня на день, ти тільки трохи почекай.

Кротові довелося пристати на це. Але Борсук усе не з’являвся, а кожен день ніс із собою свої радощі, і Кріт скоро забув про нього. Лише коли минуло літо, почали навідуватися холоди з морозом і осіння сльота змушувала здебільшого сидіти вдома, а переповнена річка понесла води повз вікна так стрімко, що годі було й думати про веслування чи купання, він знову став частіше згадувати про сивого відлюдника Борсука, який жив сам-один у норі аж у нетрях Старого Лісу.

Взимку Щур дуже багато спав, вкладався рано, а вставав пізно. За короткий день він іноді нашкрябував віршика або робив щось у хаті; ну й, звісно, сусіди-звірята часто заходили на вогник, і тоді вистачало цікавих оповідей про всілякі пригоди минулого літа.

Яка ж то була невичерпна тема, коли хтось у розмові торкався тієї прекрасної пори! Скільки пригадувалося всього барвистого і яскравого! Уся берегова пишнота розквітала перед ними, напливала поволі, перетворюючись у розкішні картини, які, мов на сцені, величаво змінювали одна одну. Найперше з'являлося пурпурове вербозілля; тріпочучи буйною, кошлатою чуприною, воно визирало з-за люстра, в якому звірята всміхалися самі собі й одне одному. Не барився прийти слідом зніт, засмучений і ніжний, мов рожева надвечірня хмаринка. Щоб не поступитися місцем у тій плетениці, виповзав наперед і живокіст, у пурпуровому з білим; і нарешті якось уранці на сцену граціозно ступила шипшина, несмілива й скромна, але кожен розумів: це вже червень, він з’явився так само легко, як вплітається витончений ритм гавоту у величаву гармонію струнного оркестру. Чекали тільки ще на одну дійову особу. На юного пастушка, якого так любили німфи, лицаря, якого з тугою виглядали з віконця красуні дами, принца, що мав поцілунком пробудити літо до життя й кохання. І коли до гурту граціозно приєднувався життєрадісний таволжник у своєму запашному бурштиновому вбранні, вистава могла починатись.

І яка ж то була вистава! Оспалим звірятам, які чаїлись у своїх нірках від дощу й вітру, що безперервно тарабанили їм у двері, пригадувалися тепер тихі свіжі світанки, той час до схід сонця, коли густий білий туман ще плив над водою; а потім бадьорий струс вранішнього пірнання, біганина вздовж берега й те світлосяйне перетворення землі, повітря і води, коли раптом з’являлося сонце, коли все сіре ставало враз золотим, а земля знову дарувала різнобарв’я й щедро розсипала його повсюди. Їм пригадувалася млява полуденна сієста у спекотливі дні, коли вони ховалися глибоко в зелений підлісок, куди сонце пробивалося лише тонкими стрілками, мережачи землю золотими цятками; купання та катання в човнах у надвечірні години, прогулянки звивистими стежками поміж золотавого збіжжя; і зрештою довгі, прохолодні вечори, коли всі збиралися докупи, коли зав’язувалося безліч дружніх стосунків і задумувалися чудові пригоди на наступні дні. Їм таки було про що поговорити в ті короткі зимові дні, коли звірята півколом сідали біля каміна, проте Кріт мав чимало вільного часу, отож якось по обіді, коли Щур сидів у своєму улюбленому кріслі перед вогнем і то дрімав, то мучився з непокірними римами, що ніяк не давалися йому, Кріт надумав самотою поблукати по Старому Лісі, а як пощастить, то й познайомитися з Борсуком.

Вік нечутно вислизнув надвір із теплої затишної вітальні. Був тихий, холодний день, над головою висіло похмуре, сталеве небо. Все довкола було зовсім голе, без жодного листочка, і Кріт раптом подумав, що йому ніколи досі не випадало ще бачити так далеко і водночас заглядати так глибоко всередину речей, як цього зимового дня, коли Природа, знеможена своїм щорічним сном, здавалося, скинула геть усе своє вбрання. Лісисті улоговини, виярки, піщані урвища та інші заповітні місця, що були невичерпними, потаємними скарбницями цікавого і так приваблювали невтомного шукача протягом ряснолистого літа, тепер з якоюсь нестямою відкривали себе та свої таємниці й наче благали не картати їх за такий незугарний вигляд — це ж ненадовго, скоро вони знову розбуяються, вберуться в пишні шати й знову вабитимуть і манитимуть його, як вони це вміють робити. Все мало якийсь жалісний вигляд, а проте бадьорило, навіть звеселяло.

Кріт зрадів, що йому подобається природа неприкрашена, сувора, позбавлена всіх своїх пишнот. Він ніби дістався до самого її хребта, і той хребет, виявилося, був витончений та мідний, хоч і невигадливий. Зараз йому зовсім не хотілося покачатися в нагрітій сонцем конюшині чи пошастати у колосистих хлібах; а завіси живоплотів, хвилястий одяг буків та в’язів, здавалося, зник навіки — ну й хай! І він з невимовною радістю подався до Старого Лісу, що лежав перед ним унизу, темний і грізний, мов чорний риф у тихому південному морі.

Він ступив до лісу, і спершу його ніщо не лякало. Гілки тріщали під ногами, повалені стовбури намагалися перечепити його, замшілі пні скидалися на карикатури

— вони нагадували йому щось дуже знайоме, тільки