Читати книгу - "Любий друг (Збірник)"

багатогранні й місткі характери-типи, ґрунтовно проаналізовані у своїй людській та соціальній основі. І вони зберігають свою сатиричну силу і сьогодні. Завдяки тому, що індивідуальне органічно злите в них з узагальненим, типовим не лише для якогось конкретного часу, якоїсь однієї країни.

На перший погляд здається, що в жіночих образах «Любого друга» соціальний елемент відіграє підпорядковану, незначну роль. Але кожна з героїнь роману — кокетлива пані Марель і амбітна Мадден Форестьє, закохана порядна буржуазна пані Вальтер і її легковажна й розпещена дочка-лялечка — в психології, способі життя, навіть у тому, як вона кохає Жоржа, — жінка свого суспільства. Кожна з них погоджується платити красеню Дюруа за його «кохання», бо принцип грошового винагородження навіть у сфері почуттів звичний для них і не вражає своєю аморальністю. Для кожної з них шлюб — це справа розрахунку. Правда, у Мадлени це не стільки грошовий розрахунок, скільки прагнення самоутвердження, можливості діяти поза межами родинного кола, нарешті слави. Але й вона обирає чоловіків не палким серцем, а холодним розумом, розраховуючи точно, як у шаховій комбінації. Шлюб заради грошей, заради кар’єри чи комфорту і почесного місця у світі логічно приводить до подружньої зради, до адюльтеру — сурогату кохання. Кожна із жінок, пов’язаних із Дюруа, виписана в усій її людській неповторності. Вони несхожі, так як можуть бути несхожі молода гарна досвідчена кокетка і перезріла матрона, наївна в коханні, як пансіонерка. І разом із тим буржуазність, якою наскрізь пройняті мораль, світобачення, життєві настанови цих жінок, робить їх принципово подібними.

Гостро критичний підхід автора до людей сучасного йому світу Франції примусив його обрати й певну художню манеру, де переважають прийоми іронії та сатири, а головний принцип оцінки — безжальне викриття і засудження.

Наступний великий прозовий твір — роман «Монт-Оріоль» (1886). За задумом Мопассана він мав бути історією пристрасті, ніжної й живої. І справді, нерв розповіді, її високу поезію становить кохання Хрістіани Андермат і Поля Бретіньї, кохання, простежене від овіяного м’якою ліричністю початку, через велику і гарячу пристрасть до сумного й безнадійного кінця. Але і тут письменник не може елеменувати особисте життя своїх героїв з життя суспільства, до якого вони належать. В романі органічно переплетено два плани — ліричний і соціальний. Тож історія кохання, яка мала бути суттю твору, не те щоб відходить на другий план, але трохи поступається місцем історії виникнення й розбудови капіталістичного підприємства, яким стає курорт Монт-Оріоль.

Тема перетворення милосердя, допомоги недужим на вигідну галузь капіталістичного визиску хвилювала не лише Мопассана. Це була пекуча проблема часу. Відомі такі твори сучасників письменника, як Ібсенів «Ворог народу» або написаний трохи пізніше «Лурд» Золя, в яких саме ця проблема провідна. У сфері медицини антигуманний характер взаємин між людьми набуває особливої наочності. Як, до речі, і в наш час.

В останні чотири роки творчого життя Мопассан працював переважно в галузі великої прозової форми. За цей короткий строк він написав чотири романи: «Монт-Оріоль» (1886), «П’єр і Жан» (1887–1888), «Сильна як смерть» (1889), «Наше серце» (1890). Всі вони позначені не лише посиленим інтересом до внутрішнього світу героїв, їхньої психології, а й, крім «Монт-Оріоль», помітним відходом від значних соціальних проблем часу, камерністю звучання. Загалом ці останні романи вважаються слабкішими за попередні, хоча талант Мопассана-психолога і знавця людської душі, майстра стилю виявився і в них. Читати ці твори цікаво й захопливо.

Загальне значення митця для світової літератури, для людства випливає з того кращого, що він створив. На терезах не лише історії літератури, а й читацької любові книги Мопассана мають постійну високу вагу, вагу дорогоцінних скарбів прекрасного. Кожна з правдивих історій, яку він художньо відтворив, навіть та, що здається простою, викликає багато думок, примушує глибше зазирнути в навколишнє життя, у своє власне серце. Він любив людину вимогливою любов’ю, яка тривожить сумління і не дає заспокоїтися, поки жива несправедливість і не вмерло насильство, поки людина не стала такою прекрасною, якою вона може і має бути.

Гі де Мопассан — живий класик, його читають і перечитують і це, мабуть, найвища оцінка літературної творчості, непідробна слава, що випала на долю письменнику-гуманісту.

Кіра ШАХОВА

ЛЮБИЙ ДРУГ

ЧАСТИНА ПЕРША

I

Взявши в касирки решту зі ста су, Жорж Дюруа вийшов з ресторану.

Від природи він був добре збудований, ще й поставу мав колишнього унтер-офіцера, отже, вирівнявся по-військовому, й недбайливо покрутив вуса, й скинув на запізнілих одвідувачів швидким, побіжним поглядом, тим поглядом гарного хлопця, що падає прудко, як шуліка.

До нього підвели голови жінки — три маленькі робітниці, вчителька музики, немолода, кепсько зачесана, неохайна, в пилявому капелюшкові й обсмиканій сукні, та дві міщанки з чоловіками, завсідниці цього шинку з цінами без заправи.

Вийшовши на вулицю, він спинився на мить, міркуючи, що далі робити. Було двадцять восьме червня, і до кінця місяця йому лишилось у кишені рівно три франки сорок сантимів. Тобто два обіди без сніданків чи два сніданки без обідів — на вибір. Він подумав, що вранці поїсти коштує двадцять два су, а ввечері — тридцять, отже, коли відмовитися від обідів, то вигадає франк двадцять сантимів, тобто він зможе двічі повечеряти хлібом з ковбасою і випити пару шклянок пива на бульварі. А то найбільша в нього витрата й найбільша втіха, що він дозволяє собі вечорами. Він пішов униз вулицею Нотр-Дам-де-Льорет.

Ішов він так, ніби й досі на ньому була ще гусарська уніформа, — випнувши груди й розставивши ноги, мов допіру зліз із коня, грубо простував людною вулицею, зачіпаючи й штовхаючи перехожих, щоб не звертати з дороги. Досить потертого циліндра він носив трохи набакир і стукотів закаблуками по каменю. Виглядав так, немов завжди щось зневажав — перехожих, будинки, все місто, — від пихи солдата-красеня, що потрапив у цивільні.

Хоч костюм був на нім шістдесятифранковий, він не втрачав, проте, якоїсь елегантності, трошки хвацької, підкресленої, проте елегантності. Високий, стрункий, білявий, певніш, трохи русявий шатен, із закрученими вусами, що ніби пінилися на губі, ясними очима та маленькими зіницями, з кучерявим від природи волоссям, зачесаним на проділ посередині, він дуже нагадував героя-спокусника з бульварних романів.

Стояв той літній вечір, коли в Парижі нема чим дихати. Гаряче, як та парня, місто, здавалось, пітніло вночі від задухи. Гранітові пащі ринв дихали смородом, а з підвальних кухонь крізь низькі віконця на вулицю лився гидкий дух помиїв та скислої страви.

Швейцари в самих сорочках сиділи