read-books.club » Сучасна проза » Літо Мілени 📚 - Українською

Читати книгу - "Літо Мілени"

148
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Літо Мілени" автора Софія Юріївна Андрухович. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 8 9 10 ... 20
Перейти на сторінку:
зміна життя! Це ж нестерпність нових обов’язків! Рутина і будні, сімейні сварки, ревнощі... Хіба це нам потрібно? А може, зв’язавшись такими страхітливими путами на ціле життя, ми обоє зрозуміємо, що не створені одне для одного — що тоді? До самісінької смерті терпіти присутність якоїсь чужої людини, цю нестерпну, жахливу, чужу присутність! Я не знаю, чи нам це потрібно? Чи ми з Цецилією не розіб’ємо, не знищимо цим шлюбом того найдивовижнішого у світі почуття, яке існує між нами?.. Як подумаю — хочеться втекти світ за очі, забитися в якусь щілинку і заснути там вічним сном, про все забувши... — і голова Наркіса безсило впала на складені на колінах руки.

Отетеріла Мілена тільки кліпала очима. А потім сказала голосно і сердито:

— В житті своєму не чула ще безглуздіших дурниць!!! Чи ти зовсім збожеволів, Наркісе? Зміна в житті? Та хіба ж ви не живете з Цецилією як чоловік та дружина стільки років — що ж змінить дрібненька формальність? Звідки візьмуться нові обов’язки, рутина, будні, сімейні сварки, ревнощі, якщо досі їх не було? І про яку це чужу людину ти там жебонів, божевільний дідугане, чи не про жінку, з якою знайомий вже майже століття? Єдине можу сказати тобі: ти таки здурів...

Наркіс не ворушився і скидався на нещасну зіжмакану тінь, яка от-от зникне, розчинившись у якомусь своєму надлюдському горі. Мілені стало його шкода.

— Зрештою, вам не обов’язково одружуватись, жили ж якось досі без цього... І питання тільки в тому, чи кохаєш ти Цецилію, Наркісе...

Він повільно підвівся, наче втілення чорної журби, і поглянув на Мілену:

— Безперечно, безсумнівно, я кохаю її понад усе. Але все ж... — і він вийшов з кімнати, а Мілена ще кілька хвилин чула, як риплять тужно сходи під його тихе схлипування:

— Але все ж, але все ж, але все ж...

Та цим не обмежилося. Через годину до Мілени зайшла Цецилія, вона була ні на крапельку не в кращому стані, аніж її наречений. Цецилія нічого не розповідала про свої почуття, а тільки зітхала, наче перед смертю:

— Я не знаю... Ох-ох-ох, я не знаю, не знаю, не знаю...

— Чого не знаєш? — не витримала Мілена.

— Не знаю, чи гра варта свічок... — відповіла Цецилія, хитаючи головою. — Не знаю, чи не розумніше було б народитися пташкою і в хвилину, схожу на цю, відлетіти, змахнувши крильцями...

Ще трохи позітхавши, Цецилія пішла. А Мілена заснула, посміхаючись: завжди людині чогось не вистачає! Хіба ж цим двом дивакам не марилося цілісіньке життя їхнє одруження? Хіба не цього прагнули вони понад усе? А от тепер, коли їхня мрія от-от здійсниться, вони готові чкурнути світ за очі, покинувши все чортам, забувши про своє кохання і про своє дотеперішнє життя.

Та ось нарешті настав довгоочікуваний день. Від самого ранку божевілля запанувало над віллою. Навіть троянди в саду, здавалося, порозгублювали свою дещицю квіткового розуму: так несамовито духмяніли, що не одна людина, зайшовши в сад чи просто вистромивши голову з вікна, непритомніла, тому тут і там на землі лежали непритомні люди, а поміж ними бігали інші — очманілі і ледь живі від запаморочення. Але день настирливо, не зупиняючись, повз, усе пришвидшуючи свою ходу, і призначена година вже була на порозі. Підготування до події завершилися, поволі починалася сама подія. Наречений-махаон зі своїм почтом відбув до костьолу, куди от-от мали привезти і красуню-наречену у квітковій сукні. Вона ще недавно проходжалася подвір’ям, вже зовсім готова, хитаючи гнучкими пелюстками. Мілені навіть здалося, що Цецилія врешті заспокоїлася, погамувала свій дурнуватий страх і була навіть уже майже такою ж щасливою, як раніше. Та коли її почали гукати — геть усе містечко чекало на вулицях автомобіль з нареченою, — вона раптом безслідно зникла.

«Цього і слід було сподіватися», — думала Мілена, шукаючи Цецилію в трояндових кущах, хоча й була впевнена, що не знайде поміж троянд жодного ірису. Але знайшла. Цецилія несподівано виринула з-за найпишнішого куща, так, що Мілена не встигла розгледіти дивної тіні, яка зашурхотіла вглиб саду.

— Ходімо, Міленко? — посміхнулася Цецилія. — Боюся запізнитися на весілля...

Коли вона сіла в кабріолет, поряд з юним чорношкірим водієм, її обличчя світилося свіжістю і прозорою радістю, що так пасували до сукні. Цецилія підкликала до себе Мілену і простягнула їй пахучий конверт бузкового кольору.

— Передай Наркісові... — прошепотіла вона Мілені на вухо.

— Але ж ви зараз побачитесь, — здивувалась Мілена, взявши конверт.

— Так, але все одно пообіцяй мені...

— Обіцяю... — тільки і встигла промовити спантеличена Мілена, вистрибуючи з хмари дорожньої куряви, яку зняв кабріолет, а точніше, чорношкірий красень-водій.

Біля костьолу вже починалася паніка: наречена серйозно запізнювалася. Мілена підійшла до Наркіса і простягнула йому конверт.

— Що це? — зіниці махаона розширились, а потім стали такими, як звичайно, і він байдуже махнув рукою:

— А, знаю... От дивись, — і він вказав рукою на будинок навпроти костьолу. На даху сидів красивий чорний какаду і міцно тримав у дзьобі квітку ірису. Раптом какаду могутньо змахнув крилами і полетів геть, десь у напрямку Африки...

Увечері вдома вони читали листа з бузкового конверта.

«Любий Наркісе! Моя кохана родино (адже можу називати вас так після стількох років неабиякого спільного життя, правда ж?)!

Пробачте мені, слабкій і безсилій, що не змогла витримати цього, покладеного на мої худі плечі безжалісною долею, випробування. А воно виявилося нестерпним, і я втекла, полетіла за вітром, охоплена чорними пазурами фатуму, під лопотіння його міцних чорних крил.

Я тяжко каюся, Наркісе! Ти знаєш, скільки означали для мене наші почуття. Але ти знаєш також, що так буде краще і тобі, і мені, сердешній.

За мене не хвилюйтеся: серденько Каму Тейб, закоханий по вуха, забрав мене кудись углиб гарячої Африки. Я завжди мріяла там побувати.

Пробачте ще раз мені і не забувайте. І, знаєш, Наркісе, напевно, я кохатиму тебе вічно, мій метелику.

Прощавайте!

Ваша Цецилія».

— Моя квіточка, — посміхнувся Наркіс, змахнувши сльозу.

— Повернеться, — впевнено сказала бабця Земислава.

7

Коли Мілені виповнилося шістнадцять, її відправили жити у величезне місто, запевнивши, що кожна людина мусить побачити трохи більше світу, аніж рідне містечко. Вона замешкала у величезному будинку в центрі міста. Господинями будинку виявилися дві вісімдесятирічні сестри-близнючки Матильда та Марселіна, страшенно симпатичні особи. Це були шановані дами, вишукані та інтелігентні,

1 ... 8 9 10 ... 20
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Літо Мілени», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Літо Мілени"