Читати книгу - "Маґнат"

язика. Навертались мої думки і до родини, яка не могла попрощатись з ясновельможним. Як то прикро вдові й дітям! А Ян Лев, єдиний син, навіть не знає про смерть вітця, бо зараз аж у Кракові. Дорога туди ой яка тяжка взимку. Знав я, що ясновельможний стратив отця в одинадцять літ і здобув нового в особі канцлера Яна Замойського, що взяв його до себе, нехай спочиває в мирі, другого такого не буде чоловіка мудрого і шанованого. А хто заступить вітця Яну Леву, який хоч і трохи старший, але не менше потребує доброго наставника, бо ходять чутки, ніби статки Гербурта дуже зменшились, а похорон потребує великих витрат, що ще більше вдарить по вдові й сиротах? Щоправда, я не надто переживав за чуже добро. Упадок роду я розумію як упадок честі, а не як зменшення статків, але то я так думаю, стративши свій невеликий маєток, та й честь моя при мені зосталась, дякувати Богу, і нема на що нарікати.

Ходили чутки, що ясновельможна сидить в Мостиськах, бо там каштелян Максиміліан Пшерембський. (АК: До речі, майбутній чоловік Єлизавети. Він же й захищав її майнові права після похорону.) А тепер ще голосніші чутки, бо не було княгині коло смертного ложа її мужа. Людям аби судити. А я волію сам придивитись, коли вона приїде, чи жаль в неї щирий, чи вдаваний.

Стало мені млосно на серці й прикро на душі, пішов я до себе накинути кирею й трохи пройтися, бо вітер наче стих. Відчинив двері до свого покою, стало мені тоскно ще в порозі — усе, що тут, не моє. Вернутись до сина з порожніми руками негоже. Був би я молодий, пішов би служити до війська. Позаздрив я навіть тому бідному шляхтичу, що сам оре нивку, встромивши шаблю край поля. (АК: Це не поетичний образ. Шляхтичі дійсно так чинили з міркувань безпеки, а не для підкреслення свого статусу. Ще в XIX ст. вони могли бути обдерті, босі, але носили на тілі камізельку як ознаку свого шляхетства. Дуже гарно описав побут ходачкової шляхти Андрій Чайківський у повісті «Олюнька», якою я зачитувалась у дитинстві. Між селянами і шляхтою існувала стіна ще довго по тому, як перестала існувати Річ Посполита, фактично до Другої світової війни.) А не був би я шляхтичем, може, приліпився б до якогось ремесла чи торгівлі й горя не знав би.

Проте не мав би честі спізнати пана Яна Щасного Гербурта. Отже, мушу прийняти те, що мені судилось. Бо коли Бог дає одне, то забирає інше.

Вийняв я зшиток з-під подушки, розгорнув, аби почути голос ясновельможного. Записав я се не з його слів, а з книжечки, що він видрукував у своїй друкарні і дав мені почитати, то я списав нишком для свого вжитку. (АК: Йдеться про автобіографічний діалог «Геркулес слов’янський».) Записав я таке: «Першу частину свого життя горів я бажанням принести славу Вітчизні. А другу частину життя горів бажанням здобути славу для себе». А про третю частину життя не йшлося, а тому не знаю, чого може бажати чоловік, чиє сонце заходить, а слава не лише здобута, а й втрачена. Гірка ота книжечка про Геркулеса слов’янського, бо писана у вежі краківській, де ясновельможний півтора року відсидів, чекаючи смерті. (АК: Від страти Гербурта врятував тоді маршалок коронний Зиґмунт Мишковський, застосувавши так зване право меча. А страта загрожувала йому через те, що після поразки під Гузовом Гербурт загубив сумку з листами від сина Стефана Баторія — Габора, в яких йшлося про змову проти польського короля Зиґмунта III. Гербурт мріяв скинути короля з престолу і на його місце поставити Габора Баторія, а самому стати семиградським воєводою. Навіть після ув’язнення Гербурт не полишив своїх планів, і тільки смерть Габора поставила хрест на цій ідеї, що власне вже перетворилась на ідею-фікс після невдалого Сандомирського рокошу. Оповідач стрівся з Гербуртом у час, коли той вже втратив сенс свого життя і шукав себе в іншому, бо не міг змиритися з поразками. Оповідач судить про нього з позиції інтроверта, а сам Гербурт був екстравертом.) Був він одним, і став іншим, коли вийшов звідти. Так і я, стративши любу свою жону і маєток, змінився. Ніби зверху той самий, але всередині геть інший. Ет, живеш, бо смерть не приходить. І я розпізнав ясновельможного, хоч той і послів приймав, і церкви фундував, і книжки видавав, і з сусідами воював, що корінь його життя підрубаний і поволі всихає саме дерево.

Дивно, ніби й вік у чоловіка короткий, а й того забагато декому. Се я про себе. В молодості отець справив мені обладунок та й відправив до князів Заславських на службу. А молодшого брата Василя послав до школи, аби той вивчився на священика і дістав якусь парафію, хоч се я більше годився до науки, ніж до шаблі. Але я був старший син і мав перебрати колись на себе маєток — два невеликі села Калинівку і Сторожі. Та не так сталося, як гадалося. Брат мій не хотів вчитися, бешкетував, і отець забрав його назад, довіривши господарку. Але догосподарювався Василь, що стратили ми Сторожі, а невдовзі брат мій у п’яній сварці згинув. А я повернувся тоді, і Бог дав мені трохи щастя — оженив мене отець з Ганнусею. Після того мусив я так само час від часу йти в похід, але ніколи не ліз поперед батька в пекло. Немилі мені була колотнеча, січ, а ще тепер, коли дитя вродилось. Господь створив мене для миру, а не для війни. «Супроти ненависті любов, супроти війська невинність виставити…» — ще таке я записав від Гербурта. Що ж, я цього теж усім серцем бажав, а проте навіть такий великий пан, як Гербурт, не зміг собі цього дозволити, думаю, що й жоден король чи князь не потрафив би махати квіткою перед шаблею, і мусив воювати з тими, що теж не могли по-іншому. Тяжко спинити коня, коли він розженеться. Хіба що сам впаде від знемоги.

V

На другий день прибула з великим почтом ясновельможна вдова з доньками. Зразу стало гамірно й тісно. Всім кортіло, та й мені теж, подивитися, як поведеться вдова, але вона так була закутана в шалі й футра, що й лиця не видно було, пройшла досередини в свої покої, а за нею не хто інший, як сам каштелян Пшерембський і ксьондз, не наш, а певно, з