Читати книгу - "Золотий фараон"

Сейтахт накинув ряднини на статуї, потім поторсав одну і глузливо засміявся.

— Дивись не впади, ти, дерев'яний чоловіче, а то мій друг Менафт подумає, що ти живий, і втече звідси.

Присоромлений каменяр похнюпився. Знову тесля довів йому, що боги безсилі. Рішуче поклавши не думати про кару богів, Менафт узявся щосили довбати каміння. Стіна двигтіла від дужих ударів. Шматки тиньку з печатками Міста мертвих і Тутанхамона падали додолу.

Цими печатками була поцяткована стіна згори до підлоги. Навіщо? Для кого? У жодній гробниці такі печатки не налякали злодіїв. З-поміж них Менафт був, либонь, перший, хто боявся гніву богів.

Власне, ще нікому не щастило так легко дістатися до царської гробниці. Тут не було ніяких ляд, що зненацька провалювалися під ногами, не було лабіринтів, як у гробницях великих фараонів минувшини. Ніде здоровенні брили не заступали входу до середини. Тільки ця тоненька стіна боронила вхід до усипальні та скарбниці. За тією стіною спочивав фараон, який ще за життя став богом. Про це свідчило його ім'я: Туг-анх-Амон, тобто: Живе Втілення Амона.

Менафт заходився довбати дужче. Хотів заглушити лихі думки, що мимохіть зринали знову.

Зненацька чиясь рука схопила каменяра за плече. З жаху він аж зойкнув.

Над ним схилився Сейтахт.

— Годі, отвір уже великий. Тепер одійди, я пролізу всередину.

Помахом руки він підкликав до себе Мунхераба та Еменепа, які й досі підозріливо придивлялися до дерев'яних вартових.

— Підете зі мною! — наказав їм Сейтахт. — Менафт зостанеться тут, ми передаватимемо йому звідти речі.

Каменяр сів біля вилому, дивлячись, як троє пролазять всередину усипальні. Еменеп ліз останній, обдираючи боки об гостре каміння. Невеличкий вузлик, який він сховав під пов'язкою на стегнах, одірвався і впав. Менафт хутко схопив його й намацав персні. Він нарахував їх вісім. Одного каменяр простяг до світла, що падало з отвору в стіні. Перстень був важкий, із щирого золота, майстерно вирізьблений. Його носив, мабуть, сам фараон.

Менафт схопився і притьмом сунув вузлик із скарбом під купу шат. Хай лежить тут, схований навіки. Той, хто охороняє в цій гробниці мертвого фараона, розповість богу Осірісові, що Менафт нічого не вкрав.

Потішений своїм вчинком, каменяр знову завмер біля вилому. А може, варто було б іще більше піддобрити охоронця мертвого фараона? Треба сховати хоча б частину тих скарбів, що йому передаватимуть крізь вилом. Проте за стіною чомусь надзвичайно тихо. Звідти не чути жодного звуку.

Занепокоєний і водночас зацікавлений, Менафт просунув голову в отвір. Те, що він побачив, було щось неймовірне. Перед ним здіймалася золота стіна — частина величезного саркофага з визолоченого дерева. Її вкривали різьблені малюнки і письмові знаки. Саркофаг займав усе приміщення, вільним між скелею та його чотирма стінами, що мерехтіли золотом, лишався тільки невеличкий прохід завширшки з витягнену руку.

Але Менафта приголомшила не велич золотого саркофага — його здивувала поведінка Сейтахта. Тесля стояв непорушно у вузенькому проході між водоносом та гончарем і присвічував стулки дверей саркофага. Обличчя в нього сяяло од відблиску золота, а вираз був такий ясний, наче в людини, що в захваті молиться богові.

Цю мить він обережно торкнувся пальцями однієї стулки дверей і прошепотів:

— Я теж робив цей саркофаг. Ці двері вирізьбив я. Гарно вийшли вони в мене, еге ж?

Мунхераб і Еменеп, роззявивши роти, роздивлялися цей витвір мистецтва. Їхні очі перебігали від коштовного золотого фриза на горішньому краї до зображень на дверях і побічних стінах.

— Ти великий митець! — похвалив Мунхераб. — Мені аж до голови не кладеться, що цей саркофаг зробили люди, котрі розмовляють і рухаються так само, як ми. Це схоже на витвір богів.

Еменеп кивнув на знак згоди.

— Чи довго ви працювали над цим саркофагом? — спитав він Сейтахта. — Мабуть, збігло багато років, поки вирізьбили всі ці гарні малюнки й писемні знаки, а тоді ще й вкрили їх золотом.

Сейтахтове чоло насупилося від лихих спогадів.

— Багато разів місяць ставав уповні, поки ми зробили одну стіну цього саркофага. Ніч перетворювалася на день, і ми майже забули, що таке сон. А коли наші пальці дерев'яніли й очі різав нестерпний біль, наглядач страхав нас: якщо вчасно не закінчимо саркофага, нас усіх відправлять на царські каменярні, де працюватимемо як раби.

Мунхераб задумано похитав головою.

— Навіщо вас так квапили? Адже владарі завжди наказують ще за життя будувати їм гробниці і саркофаги.

Еменеп нахилився до нього.

— Чи ти забув, що фараон Тутанхамон помер, ледве йому сповнилося вісімнадцять років? Хто ж міг заздалегідь знати, що він так рано помре?

— Може, Амонові жерці, — завважив Сейтахт. Він перебігав очима з гончаревого обличчя на водоносове і знову назад. — Хіба ви не чули, що то вони отруїли молодого володаря?

Мунхераб злякано зіщулився, наче боявся, що хтось розчерепить йому голову.

— Про це говорити небезпечно, — промурмотів він. — Вже не одному за таку мову відрізано язика.

— Тут нас ніхто не чує, — пробубонів гончар. — А це таки правда, що Амонові жерці ворогували з молодим фараоном. То вони вбили його, тепер про це знає навіть найдурніший з-поміж рабів.

— А я не хочу цього знати, — боронився Мунхераб. — Краще я мовчатиму а буду дурним багатієм. Одчини нарешті саркофаг, Сейтахте! Ти казав, що тут багато золота.

Він схопився за дверний засув, але Сейтахт відштовхнув його.

— Не торкайся дверей! Це моя робота, і той саркофаг, що всередині, теж.

— Хіба всередині є ще один саркофаг? — здивувався Еменеп. — Як же ви вставили його туди?

Це питання вмить розвіяло Сейтахтів гнів. Запишавшись, він пояснив:

— Тут чотири саркофаги, вставлені один в один. Ми принесли їх сюди, розібравши по частинах, і спершу склали навколо труни найменший, найкращий саркофаг. Тільки таким митцям, як я, доручили цю роботу.

Мунхераб блиснув хитрими очима.

— А як тобі сплатили за твою велику працю? Чи ти так забагатів, що тепер не хочеш відчинити двері й забрати золото, яке належить тобі?

— Я візьму золото, але не звідси! — вигукнув Сейтахт, знову розлютившись, і притьмом кинувся до Мунхераба. — Забирайся! Йди геть! Геть!

Він штовхав водоноса поперед себе, змушуючи й Еменепа вийти з проходу. Нараз Менафт почув жахливий зойк. Еменеп перший підійшов до скарбниці й побачив, що вхід туди заступає бог Анубіс, вартівник мертвих.

Чи бог кинувся на грабіжників і пошматував їх?

Наляканий до краю, Менафт прислухався. В гробниці панувала мертва тиша.

Еменеп і досі стояв