Читати книгу - "Відчай"

Менжинський помер п'ятдесятишестилітнім, за рік до смерті був абсолютно здоровий, помер, як на загад, — напередодні підготовки процесів… Контррозвідника Бокія перекинули на тюремне відомство також наприкінці двадцятих, звільнивши його місце для людей нової хвилі… А другого заступника Фелікса Едмундовича — Уншліхта? Його перевели в армію, поставили на авіацію… Чому? А Трифонова? Ксенофонтова? Чому їх розкидали по інших відомствах?

Як це страшно, що правдиво розмовляти з самим собою я почав лише в тюремній камері, подумав Ісаєв. Але ж усе те, про що я тепер думаю, я знав давним-давно, проте я свідомо відштовхував факти, забороняв собі ставити запитання, а найбільше — думати про відповіді. Я знав, що мої запитання вимагають відповіді, знав! То як же пояснити те, що ти добровільно робив із себе ідіота?! Заборона на думку — ідіотизм, форма шизофренії. Невже ідеї потрібні ідіоти?

Хто і як міг примусити Каменева і Зінов'єва взяти на себе моральну відповідальність за вбивство Кірова? Хто і як? Ні Менжинського, ні Кедрова, ні Бокія з Уншліхтом не було вже на ключових постах; людей Дзержинського заздалегідь розкидали. Виходить, з Каменевим і Зінов'євим у тридцять четвертому працювали нові кадри. Хто вони? Яким чином їм удалося здобути у них зізнання? Чому Каменев підтвердив ці зізнання на відкритому процесі, коли міг усе заперечувати? А чи міг? А може, в усіх нас закладено синдром перепаду? В січні дев'ятсот п'ятого люди йшли по допомогу до царя, несли корогви, його лики, а назавтра після розстрілу почали палити його портрети; те ж саме у лютому сімнадцятого… Віримо, віримо, віримо, а потім, раптом зневірившись, починаємо палити й громити… За що боролися — і в п'ятому, і в сімнадцятому? Звичайно, за життя, за що ж іще?! Невже Каменев із Зінов'євим у тридцять п'ятому боролися лише за своє життя, відмовившись від Ідеї?!

Ти вибудовуєш умовиводи, сказав собі Ісаєв. Ти ж не зможеш відповісти на жодне запитання, яке ставиш; тільки завтрашній день, коли ти зустрінешся віч-на-віч з тими, хто вестиме допит, дасть тобі змогу щось намацати…

І тут він почув бій кремлівських курантів — близький, виразний; як він ждав цього передзвону курантів там, у рейху, застругуючи олівці, щоб настроїтись на хвилю радіостанції «Комінтерн», коли на зв'язок виходив Центр! Як солодко завмирало серце і сльози застилали очі… Але ж тоді ти не згадував ні Каменева, ні Бухаріна, ні Тухачевського, хоч знав, документально знав, що вони ніколи не були шпигунами! Ти був тоді зрадником, Ісаєв! Ти зраджував свою пам'ять, а отже, пам'ять ідеї і народу, вигадуючи заспокійливу брехню: мовляв, головне — це боротьба проти німецького національного соціалізму. Спочатку повалити Гітлера, потім розберемося з тим, що сталося дома…

…Назавтра на допит не викликали; вдень вивели на прогулянку, попередивши, що за перемовки з іншими заарештованими його посадять у карцер, — німотне мовчання, будь-який шепіт фіксується.

І знову вдарило по серцю, коли він, ступаючи по замкнутому дворику, почув бій кремлівської башти, зовсім поряд, сотня метрів, півтисячі — все одно поряд.

Але ж я в себе дома, подумав він. Я на Луб'янці, де ж іще?! Я там, звідки поїхав до Блюхера у Читу в двадцять першому, я там, де останній раз був у Дзержинського… Що ж він сказав тоді? Він якось дуже сумно говорив, що пам'ять батьків бережуть діти, що до обелісків він ставиться негативно, та й Стародавній Рим довів усю їхню відносність… До того ж людям вашої професії, посміхнувся він тоді, обелісків не ставлять, маршали без імені, про яких ніколи не дізнаються переможці-солдати…

…Тільки тоді куранти інше видзвонювали — фрагмент з нашого гімну, з «Інтернаціоналу», а ні гімну цього немає, ні Комінтерну; розпустили; ти й це з'їв, заборонивши собі думати, чому в сорок третьому, коли комуністи Тіто й Прухняк, розстріляний друг Дзержинського, генсек польської компартії, Дюкло і Тольятті особливо активно боролися в підпіллі проти Гітлера?! Хоч польську компартію взагалі розпустили ще в тридцять восьмому — тут, у Москві, саме на Комінтерні, як шпигунсько-фашистську, а весь ЦК розстріляли. Гейдріх урочисто оголосив про це керівництву: «Вони з'їдять одне одного!» І я повірив, що Прухняк — агент гестапо? Чому Комінтерн, Третій Інтернаціонал, проголошений Леніним та Зінов'євим, підступно розпустили в Уфі у сорок третьому?! Не в липні сорок першого, коли треба було догодити союзникам, які ненавиділи цю організацію, а вже після перелому у війні? Чому? Щоб працювати у Східній Європі іншими методами? Не ленінськими? Державними? Але ж це було вже у минулому столітті, а до чого призвело?

…Як же ти віртуозно уникаєш відповідей, товаришу Ісаєв, він же Владимиров, він же Штірліц, він же Бользен, він же доктор Брунн, він же Юстас, сказав він собі, але знову щось мерзенне, плотськи-захисне з'явилося в ньому, дозволивши не відповідати на ці запитання, що краяли серце, а переключитися на правку запитання: «Ти загубив самого себе, Максиме: ти заплутався в собі, ти ніколи не був «товаришем Ісаєвим», ти був «товаришем Владимировим», Ісаєв сполучний з «паном», «вельмишановним паном» — твій перший псевдонім у розвідці Максим Максимович Ісаєв, і своє конспіративне ім'я і по батькові ти взяв на честь Максима Максимовича Литвинова, батькового друга, хоч батько завжди був мартовцем, а Максим Максимович Литвинов — твердолобий більшовик, якого зняли з посади народного комісара закордонних справ, щоб він не нервував Гітлера і Ріббентропа: «паршивий єврей»…»

…Коли через довгі чотири тижні й три дні його повели на допит і два наглядачі в погонах (він не звернув уваги на погони, коли його обробляли, перед тим як запроторити в камеру, аж занадто великий був шок) без упину вдаряли ключами об бляхи своїх поясів, немов подавали комусь таємничі знаки, Ісаєв зібрався, напружив м'язи спини й спокійно й упевнено збрехав собі: «Зараз усе закінчиться, ми спокійно розберемося в усьому, що товаришам могло здатися підозрілим, і підведемо риску під цією маячнею». Почувши в собі ці втішні, якісь навіть запобігливі слова, він з огидою подумав: «Лайно! Ганчірка! Що може здатися підозрілим у твоєму житті?! Ти йдеш на бій, а не на якесь там з'ясування»! Все уже з'ясовано… Ти боягуз і забороняєш собі, як і кожен боягуз або невиліковно хвора людина, думати про діагноз».

…Слідчим був