Читати книгу - "Метелик"

Я вмить схопив каструлю за вушка, і хоч у руки пекло, не випустив каструлі, а розмахнувся й виплеснув окріп в обличчя наглядачеві, який боровся з Жюло й не бачив мене. З горла мерзотника вихопився несамовитий зойк. Мабуть, його добряче ошпарило. Трібуйяр упав. На ньому були аж три плетені вовняні тільники, і він почав з великими труднощами здирати їх з себе. Коли стяг третій, то разом з ним здер собі й шкіру. Окріп випік єдине його зряче око, і тепер він зовсім осліп. Нарешті Трібуйяр, знівечений і закривавлений, підвівся. Жюло скористався нагодою й щосили вдарив його ногою в пах. Високий Трі— буйяр упав ниць і почав блювати та бризкати слиною. Він дістав своє. Ми за себе постояли.

Двоє наглядачів, що спостерігали цю бійку, не наважилися накинутись на нас. Вони вдарили на сполох і викликали підкріплення. З усіх боків збіглася охорона, і на нас посипався град ударів кийками. Мені пощастило: мене швидко оглушили, і я вже не відчував побоїв.

Потім мене, зовсім голого, кинули до залитого водою карцеру, двома поверхами нижче. Помалу я опритомнів. Обмацав себе рукою. Все тіло боліло. На голові з дванад— цять-п’ятнадцять гуль. Котра година? Невідомо. Освітлення тут нема. Десь далеко лунає стукіт у стіну.

Стук-стук-стук. Це наш «телеграф». Я також маю двічі постукати в стіну, якщо хочу дістати якесь повідомлення. Постукати, але чим? У темряві я не знаходжу нічого такого, чим можна скористатися. А кулаками не стукнеш, їхніх ударів ніхто не почує. Я ступаю в той бік, де, як мені здається, мають бути двері, — там не так темно. І наштовхуюсь на залізне пруття, якого досі не бачив. Помацавши руками, пересвідчуюсь, що від дверей карцеру — десь на метровій відстані — мене відділяють грати, ті самі, на які я нашФовхнувся. Отже, якщо хтось увійде до небезпечного в’язня, той не зачепить його, бо замкнений у клітці. Наглядач може розмовляти з в’язнем, кидати йому їжу, обливати його водою і ображати, нічого не боячись. Але, з іншого боку, він не може в’язня й ударити, бо, щоб дістатись до нього, треба відімкнути грати.

Стукіт час від часу повторюється. Хтось мене викликає? Чи той чоловік вартий того, щоб йому відповідати? Адже ризикувати не слід — мене можуть схопити на гарячому. Ходячи сюди-туди, я щомиті можу набити собі лоба. Зрештою наступаю на щось тверде й кругле. Піднімаю предмет, це — дерев’яна ложка. Поспішаю відповісти на стукіт. Припавши вухом до стіни, слухаю. Стук-стук— стук-стук, пауза, стук-стук. Я відповідаю: стук-стук. Для того, хто мене викликає, ці два удари означають: «Стукай далі, я слухаю». Стукіт поновлюється. Хтось швидко відстукує літери абетки: «а», «б», «в», «г», «д»… Зупиняється на літері «м». Я різко стукаю один раз у стіну. Таким чином він здогадується, що я записав літеру «м». Потім іде «е», «т», «е» й інші. Він вистукує м<ені: «Метелику, як ти там? Тебе дуже побили? Мені зламали руку». Це Жюло.

Ми перестукуємося понад дві години, не турбуючись про те, що нас заскочать. Ми просто захопилися своїм «телеграфом». Я передаю йому, що мені нічого не зламали, що на моїй голові повно гуль, але ран на тілі немає.

Він бачив, як мене тягли за ногу по сходах униз, і розповідає, як щоразу билася моя голова, падаючи із східця на східець. Жюло не втратив свідомості. На його думку, «Трібуйяр дістав серйозні опіки.

Три швидкі удари, які повторюються ще раз, попереджають мене, що наближається небезпека. Я перестаю стукати. І справді, за якийсь час відчиняються двері. Лунає крик:

— Відійди в глиб карцеру, сволото! І стій там струнко! — Це новий тюремний наглядач із числа в’язнів. — Моє прізвище Батон[3], саме прізвище, а не прізвисько. Бачиш, воно відповідає моєму ремеслу. — Великим морським ліхтарем він освітлює карцер і моє голе тіло. — Ось тобі одяг. Не смій ступати й кроку вперед. А це тобі вода й хліб. Не жери всього зразу, бо цілу добу нічого не дістанеш[4].

Він кричить, мов навіжений, потім підносить ліхтар собі до обличчя. Я бачу, що він усміхається, та ще й незлостиво. Потім прикладає палець до губів і показує на одяг, що його залишив. Мабуть, у коридорі стоїть охоронець, і наглядач дає мені зрозуміти, що він мені не ворог.

І справді, в окрайці хліба я знаходжу шматок вареного м’яса, а в кишені штанів — яке щастя! — коробку сигарет і запальничку з крихтою трута. Такі подарунки тут варті мільйона франків. Дві сорочки замість однієї та вовняні кальсони, що сягають мені до щиколоток. Я завжди згадуватиму цього Батона. Виходить, він винагороджує мене за те, що я знешкодив Трібуйяра. До тієї сутички Батон був тільки помічником наглядача. А тепер, завдяки мені, він став титулованим начальником. Одне слово, якби не я, то Батон навряд чи посунувся б угору, тож він виявляє мені свою вдячність.

Щоб помітити, звідки долинає перестук «телеграфу», треба мати терпіння індіанців сіу, до того ж це може зробити тільки наглядач. Тому ліниві охоронці, задовольнившись катуванням Жюло, тепер цілком покладаються в цьому на Батона. Отож ми цілий день перестукуємось. Я дізнаюся, що чекати від’їзду на каторгу не так уже й довго — три-чотири місяці.

Через два дні нас випускають з карцеру й у супроводі охоронців — по двоє на кожного в’язня — ведуть до директорського кабінету. За столом, що навпроти дверей кабінету, сидять троє. Це своєрідний трибунал. Директор в’язниці виконує роль судді, його заступник і старший наглядач — роль присяжних засідателів.

— А ось і ви, молодчики! Що скажете?

Жюло дуже блідий, очі його підпухли. В нього, певне, гарячка. Усі ці три дні, мабуть, дуже боліла зламана рука.

Жюло тихо відповідає:

— Мені зламали руку.

— О, ви самі хотіли, щоб вам її зламали. Тепер знатимете, як накидатися на людей. Вас огляне лікар, коли прийде. Гадаю, це буде десь через тиждень. Чекайте і сподівайтеся — може, лікар і справді вам чимось допоможе. Але не думайте, що я спеціально викличу лікаря до такого негідника, як ви. Ждіть, коли тюремний лікар матиме час прийти сюди й оглянути вас. А поки що я й далі залишаю обох у карцері, до нового розпорядження.

Жюло дивиться мені