Читати книгу - "Будденброки"

— Ну, assez[18], Жане, — сказав старий Будденброк і поклав ложку. — Це одна з твоїх idees[19]…

Консул, неуважно всміхаючись, підняв чарку до батька. Але тут озвався Лебрехт Крегер:

— Краще киньмо розмови про давне і вернімося до радісної сучасності!

З цими словами він обережно, елегантним порухом узяв за шийку пляшку білого вина з корком, прикрашеним маленьким срібним оленем, трохи відсунув її від себе й уважно приглянувся до етикетки.

— «Х. — Ф. Кеппен», — прочитав він і кивнув винареві:— Ну звичайно! Що б ми робили без вас!

Служниця почала міняти мейсенські тарілки з позолоченими вінцями. Мадам Антуанета пильно стежила за її рухами, а мамзель Юнгман давала накази в переговорну трубу, що з’єднувала їдальню з кухнею. Подали, рибу; пастор Вундерліх, обережно накладаючи собі на тарілку, сказав:

— А проте цієї радісної сучасності могло й не бути. Молодь, що сидить тут і тішиться разом з нами, старими, мабуть, і на думку собі не покладає, що колись могло діятись інакше… Дозволю собі нагадати, що мої стежки не раз збігалися з стежками наших Будденброків… Завжди, коли мені трапляється на очі така ось річ, — він узяв зі столу важку сріблу ложку й обернувся до мадам Антуанети, — я думаю, чи не її шостого року тримав у руках наш приятель, філософ Ленуар, сержант його (величності імператора Наполеона… І згадую, мадам, нашу зустріч на Альфштрасе…

Мадам Будденброк дивилася просто перед себе, і на обличчі її світилася трохи збентежена, зігріта давніми спогадами усмішка. Том і Тоні в кінці столу, що не зносили риби, а тому сиділи й уважно дослухалися до розмови дорослих, майже в один голос загукали:

— Ой бабуню, розкажіть!

Та пастор знав, що вона не любила ворушити тієї давньої, трохи прикрої для неї історії, і почав оповідати сам: діти раді, були слухати її хоч і всоте, та й, може, дехто з гостей ще не чув про неї…

— Одне слово, уявіть собі холодний день у листопаді, дощ такий пере, що хай бог боронить; я ходив у справах своєї парафії, тепер вертаюся по Альфштрасе і думаю про те, які настали тяжкі часи. Князь Блюхер подався геть, у місті французи, проте хвилювання, що охопило геть усіх, майже не помітно. На вулицях тихо, люди остерігаються, воліють сидіти вдома. Коли різник Праль, стоячи перед своїми дверима і заклавши руки в кишені, сказав гучним, мов єрихонська сурма, голосом: «Ото вже кепсько, так кепсько, що далі нікуди!» — йому просто вліпили кулю в голову, та й до всьому… Отже, йду я собі й думаю: загляну до Будщенброків, може, їм треба якої поради чи допомоги; чоловік лежить хворий — рожа на голові, а в мадам з постоями клопоту не обкидаєшся. І саме тієї хвилини хто б ви думали трапляється мені назустріч? Наша високоповажна мадам Будденброк, Але в якому вигляді! Поспішає під дощем без капелюшка, можна сказати, біжить, а не йде, шаль ледве тримається на плечах, зачіска геть розкуйовдилась — так, це щира правда, мадам! — аж важко її назвати вже зачіскою. «Який приємний сюрприз! — кажу я, та вона мене навіть не помічає. Тоді я набираюся сміливості, притримую її за рукав, і серце мені стискається з недоброго передчуття… — Куди ви квапитесь так, ласкава пані?» Вона зводить очі, помічає мене й вигукує: «Ох, це ви… Прощайте! Всьому кінець! Я зараз кинуся в Траву!» — «Боронь боже! — кажу я і відчуваю, що обличчя в мене блідне. — То місце не для вас, ласкава пані! Але що сталося?» — І тримаю її так міцно, як тільки дозволяє мені пошана до неї. «Що сталося? — перепитує вона і вся тремтить. — Вони вже добралися до срібла, Вундерліху, ось що сталося! А Жан лежить у ліжку хворий на рожу й не може мені допомогти! Та навіть якби він був на ногах, то все одно нічим би не зарадив! Вони крадуть мої ложки, мої срібні ложки, ось що сталось, Вундерліху, і я зараз кинуся в Траву!» Ну, я тримаю нашу любу приятельку і кажу те, що завжди мовиться в таких випадках. «Courage, голубко! Все владнається! — кажу. А ще: — Ми спробуємо поговорити з тими людьми. Заспокойтесь, благаю вас! Ходімо швидше!» — І веду її додому. В їдальні ми знаходимо міліцію, чоловік з двадцять, там, де мадам її й залишила: над скринею з срібним начинням. «З ким із вас, панове, я можу почати переговори?» — питаюсь я ввічливо. У відповідь лунає регіт: «З усіма, старий!» Та потім один виходить наперед і відрекомендовується мені — довгий, як тичка, з чорними нафарбованими вусами і червоними ручиськами, що стирчать з обшитих галунами закаврашів. «Ленуар, — каже він і віддав честь лівою рукою, бо в правій тримає п’ять чи шість срібних ложок. — Сержант Ленуар. Що зводите, добродію?» — «Пане офіцер!» — кажу я, цілячись на його point d’honneur[20]. — Хіба вам, з вашим високим званням личить таке робити?.. Місто не опиралось імператорові…» — «Що ви хочете, — відповідає він, — війна є війна! Моїм людям потрібні такі речі…» Мені раптом сяйнула одна думка, і я перебив йому. «Ви повинні зважити, — кажу, бо чого не скажеш у такому становищі, — що ця дама, господиня дому, властиво не німкеня, а радше ваша землячка, француженка…» — «Як француженка? — перепитує довготелесий вояка. І як би ви думали, що він додає? — Отже, емігрантка? Коли так, то вона ворог філософії!» Я мало не зареготав, але стримався і знову берусь до нього: «Бачу, що ви людина освічена. Тому ще раз кажу: мені здається, що вам не личить таке робити!» Він якусь хвилю мовчить, тоді рантом червоніє, кидає ложки в скриню й вигукує: «А хто вам сказав, що я маю якісь інші заміри, а не просто милуюся ними? Гарні речі, нічого не скажеш! І коли хтось із моїх людей прихопить дещо як сувенір…» Що ж, треба сказати, вони тих сувенірів прихопили немало, тут уже марно було покликатися на людську чи божу справедливість… Вони не визнавали іншого бога, крім того страшного чоловіка…

Розділ п’ятий

— Ви його бачили, пане пастор?

Служниця знову перемінила тарілки. На столі з’явилася величезна, цеглястого кольору копчена шинка, запечена в сухарях, а до неї кислувата цибулева підлива і така сила городини, що всі, хто сидів коло столу, могли б наїстися тільки її. Лебрехт Крегер