Читати книгу - "Джек Лондон. Твори у 12 томах. Том 04"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Він був, певне, на цілий рік старший за мене, але люті я мав куди більше, і врешті він кинувся тікати неогдядки. Я за ним — і погнав його луговиною, потім стежкою, що провадила до річки. Краще обізнаний з тією околицею, вій побіг понад водою, потім звернув другою стежкою вгору — і, перетявши луговину навкіс, щез у великій печері. Я й не стямився, як услід за ним пірнув кудись у темряву. Мені стало жаско. Доти я ніколи ще не бував у печері. Я заскімлив і заплакав. Клаповух заджерготів глузливо і, налетівши на мене в темряві, повалив додолу. Але стятися зі мною вдруге не наважився й дав драла. Тільки куди? Адже я заступав йому вихід із печери. Повз мене він не пробігав, а проте щез кудись. Я пильно прислухався, та не міг угадати, де він. Це мене спантеличило й зацікавило. Вийшовши з печери, я сів чекати.
Він не виходив сюдою, цього я певен був. Минуло кілька хвилин, і ось він захихотів збоку. Знов я кинувся за ним, і знову він метнувся в печеру. Та цього разу я спинився на самому проході. Він не вибігав повз мене, проте за хвильку знову засміявся позаду, і я знову загнав його до печери. Так сталося ще кілька разів. Тоді я побіг услід за ним у печеру, але даремно шукав його там. Я не міг збагнути, кудою ж він утікає. Щоразу біг він у печеру, назад не вибігав і щоразу опинявся знадвору та сміявсь із мене. І так помалу наша бійка перейшла на гру в піжмурки.
Так гралися ми мало не півдня з недовгими перервами і зовсім сприязнились у тій грі. Нарешті він кинув утікати від мене, і ми, обнявшись, сіли спочивати. А трохи згодом він викрив мені таємницю печери. Взявши за руку, повів углиб. Із тієї печери вузенька розколина провадила до другої, що нею ми й вийшли надвір.
Тепер ми були вже справжні товариші. Коли хлоп’яки внизу зібралися дратувати мене, він кинувсь у бійку разом зі мною, і ми налетіли на них так шалено, що вони незабаром дали мені спокій. Клаповух обводив мене по всьому сельбищі, але оповісти мені про нього та про звичаї Плем’я міг небагато, бо йому на те бракувало слів. Проте він зміг мені багато що показати, і скоро я довідався про все, що потребував знати.
Ми ходили з ним по луговині між урвищем та річкою й далі, до лісу. Там, на одній травистій галявині, ми нарвали й наїлися ликуватої дикої моркви. Тоді напились води з річки й пішли назад до печер.
На стежці, що нею ми дерлися вгору, ми несподівано наскочили на Червоноока. Клаповух раптом сахнувся набік і припав до схилу. Я, певна річ, мимовільно зробив те саме, аж тоді озирнувся подивитись, чого вій злякався. Серединою стежки сунув Червоноок, грізно бликаючи запаленими очима. Я завважив, що всі дітлахи кидалися врозтіч від нього так само, як і ми, а дорослі, осторожливо дивлячись на нього, оступались йому з дороги.
Увечері, ще навіть не смеркло, як луговина спустіла. Плем’я поховалося в печери. Клаповух повів мене спати. Ми подерлися вгору, вище за всі печери. Його печерки або радше розколини в урвиську зовсім не було видно знизу. Клаповух просунувся до неї, а слідом за ним і я, — насилу-насилу, бо війстя було вельми вузьке. Я опинився, сказати б, у кам’яній комірчині, не більшій як два фути заввишки, якихось чотири завдовжки й три завширшки. Щільно пригорнувшись один до одного, ми проспали там цілу ніч.
РОЗДІЛ VI
Як я згодом дізнався, ніхто з Плем’я не жив у великих печерах, надто з широким війстям. Тільки сміливіші з дітлахів наважувалися гратись там удень, але ночувати там ніхто не ночував. Для житла вибирали печери з вузьким пролазом, і що вужчий він був, то безпечніший від нападу диких звірів, які за тої доби день і ніч держали нас у страху.
Першого ж ранку, прокинувшись у печері Клаповуха, я побачив, які переваги має вузький пролаз. Ще тільки-тільки розвидніло, як на луговину перед урвищем вийшов Гострозуб, старий тигр. Двоє з Плем’я, що вже були внизу, кинулися тікати. Не знаю, чи перелякались вони дуже, чи вже він їх зовсім доганяв, тільки замість лізти до якої-небудь розколини на кручі, вони метнулися до широкої печери, де ми гралися- з Клаповухом напередодні.
Що трапилось там, важко сказати; можна тільки здогадуватися, що вони пролізли розколиною до другої печери; звір же, занадто великий, не міг просунутись туди. Голодний і лютий, він вийшов з печери тим самим ходом, яким і ввійшов. Очевидячки, вночі йому не пощастило в полюванні, й він сподівався поснідати кимсь із нас. Побачивши втікачів біля другої печери, він одним скоком опинився там. Вони, звісно, ту ж мить шмигнули знову до першої печери. Ще лютіший, вій, гарчачи, вискочив назад.
Нагорі знявся пекельний галас. Ми повистромлялися з усіх розпадин, повилазили на прискалки й джерготали, верещали, репетували на всі лади, злісно викривляючись, — то так нам велів природний інстинкт. Люті мали ми не менше, ніж у тигра, тільки в нас вона поєднувалася з жахом. Пам’ятаю, що і я кричав та викривлявся, як усі, але робив те не просто за прикладом інших. Щось потужне з нутра моєї істоти примушувало мене. Волосся на мені настовбурчилося, і я увесь колотився з дикої, скаженої люті.
Тигр далі кидався то в першу, то в другу печеру, але ті двоє, що там заховалися, рятувались від нього так само: перебігаючи розколиною то туди, то сюди. Тим часом розворушились усі ми нагорі. Щойно тигр вискакував назовні, на нього летів цілий град каміння. Спочатку ми тільки спихали його на звіра, а потім почали шпурляти з усієї сили. Те бомбардування відвернуло увагу тигрову на нас і ще дужче його розлютило. Він облишив тих двох у печері й подерся на кручу до нас, чіпляючись пазурами за каміння, що обсувалося під його вагою, й скажено ревучи. Загледівши те, всі до одного перелякано поховалися в печерах. Виткнувшися з нашої розколини, що була вище за всіх, я вже нікого не побачив, крім Гострозуба. Саме тоді він зірвався з кручі й покотився вниз.
Я радісно закричав, і знову всі висипали з печер, знову
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Джек Лондон. Твори у 12 томах. Том 04», після закриття браузера.