Читати книгу - "Зорі, що купаються у річці"

Андрій Андрійович відкинувся в розкішному шкіряному кріслі, яке, здавалося, марно намагалося проковтнути його кремезне, що розпливлося від жиру, тіло.

— Я розумію, що ти, Стасе, почуваєшся зовсім дорослим, бо закінчив два курси юрфаку. Але для мене та твоєї матері, повір мені на слово, ти завжди будеш дитиною.

— До чого ці телячі ніжності? — у голосі сина просочилися нотки звичайного для його тону скептицизму. — Здається, ти найбільше любиш, — Стас загнув один палець, — Своє крісло головного прокурора міста. По-друге, значок народного депутата, по-третє — гроші, в четверте — молодих дівчат, а вже потім…

— Заткнися! — скрикнув Андрій Андрійович, миттєво почервонівши від гніву. — Шмаркач! Ти будеш мене повчати?! Розповідати, що я люблю більше, що менше?! Для кого все це?! Для себе, чи для тебе я купив будинок під Києвом?! Чи не моє прокурорське крісло сплачує за твоє навчання в інституті? Чи не воно купило тобі нове авто замість того, що ти розхекав в перші ж дні?! Та я…

— Все! Все! Брек! — Стас підняв руки догори. — Згоден, що твоя посада приносить мені шматок хліба на стіл, що вона купує мамі відпочинок на Мальдівах, але навіщо ти мені завжди цим тичеш у пику? Я ж не винен, що не народився у бідній сільській родині або у якоїсь безхатченчихи?

— Тож будь вдячним своїм батькам!

— Красно дякую, таточку! — Стас театрально бухнувся перед батьком на коліна та вдарився кілька разів чолом в підлогу.

— Я клоунів не запрошував! А цирк вже від’їхав! — ледь стримуючи себе мовив чоловік.

— Добре, — Стас піднявся, взяв у руки валізи. — Я бачу, що тобі трішки набридла моя присутність, тому, таточку, я поїду подихати свіжим сільським повітрям, понюхати квіти, погодувати комарів не на тиждень, як збирався, а до першого вересня. Відпочивайте від мене і не сумуйте. Ауфідерзейн!

— Стасе! Не мели дурниць!

— Це не дурниці, а моє рішення, — спокійно відповів син, тягнучи валізи на вихід.

— Зачекай! — зупинив його батько.

— Що ще? Забув мене поцілувати у щічку? Чи не перевірив наявність презервативів у моїй сумці?

— Не пускай шпильки, а послухай мене.

— Слухаю, таточку, — Стас повернувся. На його обличчі грала нахабна іронічна посмішка.

— Ірина їде з тобою?

— О ні! Вона мені тут набридла! Є ще питання?

— Ти можеш мені пообіцяти, що не викинеш, як завжди, якогось коника? Я стомився тебе витягати з халеп, в які ти завжди вляпуєшся.

— Пообіцяти? Пообіцяти можна. А чому ж і ні? — Стас посміхнувся. — Все? Можна йти? Мене чекають друзі.

— Скільки їх?

— Не рахував, бо не навчили у школі — ти ж за все платиш, то ж навіщо вчитися рахувати? Чи не так?

— Але гроші ти добре рахуєш, — відмітив батько.

— Ще б пак! Це я вмію добре, ще з раннього дитинства, — в голосі Стаса забриніли звичні іронічні нотки. Він пішов, не попрощавшись, а Андрій Андрійович з сумом подивився йому вслід.

— Свиня! — прошепотів він услід. — Невдячна свиня.

Розмова з батьком анітрішки не зіпсувала Стасові настрою. Він звик до такого. Добре знаючи, що батько його, єдиного пізнього сина, обожнює, змалку міг вимагати від нього, що забажає. Дитиною Стас мав ті іграшки, яких і в вічі не бачили його друзі, у школі — найкращий портфель, кросівки, куртки, джинси, вдома — дві гарно облаштовані власні кімнати. А зараз він впевнено вів новенький чорний «Джип» зі шкіряним салопом, який йому нещодавно подарував батько. Спочатку був у нього теж новенький «Опель», але Стас на вечірці у друга хильнув зайвого та ненароком зачепив товсте дерево, же на лихо росло дуже близько біля проїжджої частини дороги. Досить було прийти до батька з похиленою у сумі головою й видавити: «Тату, пробач мені, будь ласка», ж батьківське серце одразу розтануло і вже за кілька днів біля будинку красувався новенький «Джип». Зовсім не важко було вдати на обличчі здивування, потім щире захоплення та кинутися в обійми батька з подякою, щоб одразу ж бажані ключі від автівки опинилися в його кишені. Все в житті складалося добре, і Стас задоволено натиснув на клаксон, вгледівши довгі дівчачі ноги, що нахабно виглядали з-під короткої спідниці.

На ідею поїхати відпочивати кудись подалі від міста, на берег якої не-будь тихої річки, наштовхнув Стаса сам батько. Він звідкись повертався та випадково попав у якесь глухе село, не перейнявся з цього приводу й звернув до річки, щоб скупатися та освіжитися. Йому там так сподобалося, що він розповів синові й порадив тому кудись поїхати подихати свіжим повітрям. Стас попрохав батька знайти на мапі те село. А вже за день намети були зібрані, речі спаковані, компанія зібрана. Зараз хлопці на трьох іномарках, завантажених алкоголем, продуктами та опальниками мчали по грунтовій дорозі. Автівки здіймали пилюку та так сигналили, що товстобокі корови на луках в нерозумінні піднімали свої голови, а невгамовні гуси гелготіли та розбігалися врізнобіч.

— Драпу вдосталь прихопили? — запитав Стас Дениса, що сидів поруч нього та плюхав соняшникове насіння.

— Досить, щоб очманіти й не відрізнити туман над річкою від кайфу, — заржав той і додав: — Погано, що баб не взяли з собою.

— Ще тут їх не вистачало!

— А якщо організм затребує дівчину*?

— Знайдемо на місці. Чи проблема?

— Доярку йому, або ту, від якої тхне свинями! — піддів Льошка, що сидів позаду Стаса.

Хлопці дружно зареготали.

— Чому одразу свинарку? — Денис невдоволено поморщив носа.

— Тоді б взяв з собою гумову бабу з «Адама та Єви», — з серйозним видом сказав Стас. — Вони хоча б не тявкають під вухом, коли не потрібно. До того ж, не просять грошей і не вагітніють.

Хлопці знову розсміялися.

— Та ну вас! — махнув рукою ображений Денис. Він пошелестів пакетом та дістав наступну пачку чіпсів. — А хто чистити картоплю нам буде? Хто буде варити кашу? Про це хтось із вас подумав чи ні?

— Ноу проблем, — відповів Стас і поплескав друга по плечах. — Дамо п’ять баксів комусь із місцевих і ті будуть носитися біля тебе бджілкою: туди-сюди, туди-сюди, вжик-вжик, вжик-вжик!

— За п’ять баксів?

— А ти думав? Чи вони «зелені» бачать у селі? А за десять ти купу навалиш у кущах, а її приберуть ще й зад тобі туалетним папером підітруть.

— Та ну?! Загнув далі нікуди!

— Не віриш? — Стас посміхнувся. — Сам побачиш. Я сам тобі покажу, що можуть зробити