Читати книгу - "Майдан. Жінка"

Батько та мати зазвичай зверталися одне до одного з докором, навіть коли піклувались одне про одного. «Вдягни шарф, коли підеш надвір!» чи «Та посидь ти трохи!», вони могли навіть вживати образливі слова. Вони чіплялися до дрібниць, сварилися з приводу того, хто загубив рахунок від продавця прохолодних напоїв, хто забув вимкнути світло в підвалі. Вона кричала голосніше за нього, тому що все їй діяло на нерви, поставка товару, що затрималася, дуже гаряча сушарка для волосся в перукаря, правила та клієнти. Іноді: «Тобі не дано бути комерсантом» (слід було розуміти: тобі треба було залишитися робітником). Під впливом образи, виходячи із себе: «Стара шкапа! Треба було залишити тебе там, де ти був». Обмін люб’язностями: «Мізерний!» — «Шалена баба!» — «Зануда!» — «Старе луб’я!»

І таке інше. З незначного приводу.

Вони спілкувалися між собою лише у скандальній манері. Шляхетний тон зберігався тільки для чужих. Звичка така сильна, що, коли мій батько намагався висловлюватися як належить у присутності чужих людей, він забороняв мені лізти на купу каміння різким тоном, із акцентом та лайками нормандця, руйнуючи те добре враження, яке він намагався справити. Він так і не навчився висловлювати своє незадоволення мною в коректній формі.

Ввічливість між дитиною та батьками залишалася для мене тривалий час таємницею. Мені знадобилися роки, щоб «зрозуміти» зовнішню люб’язність, яку добре виховані люди виявляли навіть у простому «добридень». Мені було незручно, я не заслуговувала такої уваги та поваги, я гадала, що вони це роблять через надзвичайну симпатію до мене. Але пізніше я помітила, що всі питання ставляться з квапливим інтересом, ці посмішки не мали більшого значення, ніж їсти з закритим ротом чи сякатися потай.

У міру того як деталі такої поведінки відкривалися для мене, я почала зневажати ці ввічливі жести, тому що відкрила для себе їхню незначущість. Лише принизливі спогади змушували мене коритись їм. Я прогиналася під світ, у якому жила, який намагався змусити вас забути спогади нижчого світу, ніби це був поганий смак.

Коли я виконувала свої завдання за столом на кухні ввечері, він гортав мої підручники, особливо полюбляв історію, географію та природознавство. Йому подобалося, коли я задавала йому каверзні запитання. Одного разу він наказав мені продиктувати йому текст, аби довести, що пише грамотно. Та він ніколи не пам’ятав, у якому я класі, він говорив: «Вона у мадемуазель Антель». Школа, релігійний заклад, обраний для мене матір’ю, були для нього чимось жахливим, що, мов країна Ліліпутів із «Мандрів Гуллівера», поширювалось наді мною, щоб виховати мої манери, жести: «Це гарно! Якби ж твоя вчителька могла тебе побачити!» чи «Я піду до твоєї вчительки, вона змусить тебе бути слухняною!».

Він завжди казав твоя школа та чітко вимовляв пан-сі-о-нат, дорога Се-ер (прізвище директриси), з таким виразом, ніби звичайна вимова цих слів припускала деяку фамільярність, на яку він не мав права. Він відмовлявся відвідувати шкільні свята, навіть тоді, коли я брала в них участь. Моя мати обурювалася: «Немає причини, щоб ти туди не йшов». Він: «Але ж ти добре знаєш, що я не прихильник усього такого».

Часто серйозно, навіть трагічно: «Добре слухай у школі!» Страх, аби подарунок долі, мої відмінні оцінки, зненацька не припинилися. Кожний вдало виконаний твір, пізніше складений іспит, надія, сподівання, що я буду кращою за нього.

У який момент ця мрія посіла місце його власної мрії, про яку він одного разу згадав, тримати красиве кафе в центрі міста, із терасою, яке будуть відвідувати перехожі клієнти, з апаратом для приготування кави на прилавку. Грошей бракувало, страх вкладати ще більше грошей, покірність долі. Але що ви хотіли?

Він тепер перебував у світі, поділеному на два табори для невеликого комерсанта. З одного боку добрі люди, що купували товар у нього, та лихі, яких була більшість, які відвідували великі магазини реконструюваного центру міста. Останніх підозрювали у змові з органами державної влади, які бажали нашої смерті на користь великих. Поділ був навіть серед постійних клієнтів, добрі приходили купувати все до нашої крамнині, погані приходили за єдиною пляшкою олії, яку вони забули купити у великому магазині в місті. Але батьки звикли до зрад, побоювалися, що й добрих переманять. Світ об’єднувався в союзи. Ненависть та раболіпство, ненависть до раболіпства. У ньому надія всіх торговельників бути єдиним у місті, хто продає свій товар. Йому доводилося йти по хліб за кілометр від дому тільки тому, що сусід булочник нічого у нас не купував.

Він голосував за Пужад, без особливого переконання та «крику».

Але він не був нещасним. Прохолода в залі кафе, музика радіо, постійні відвідувачі з семи ранку до дев’ятої вечора, ритуальні фрази, запитання та відповіді: «Добридень всім — Добридень вам», балачки, дощ, хвороби, смерті, наймання людей, посуха. Констатація фактів, пісні, які чергувались із очевидністю, і, щоб розвеселити, старі жарти. Вичищені попільнички, протертий губкою стіл, ганчірка на стільці.

Заміняв матір у бакалії без особливого бажання, надаючи перевагу життю та праці в кафе чи, можливо, праці у садку та реконструкціям будинку. Запах квітучої бирючини наприкінці весни, виразний гавкіт собак у листопаді, шум поїзду, перші ознаки похолодання, без сумніву, все те, що показує світові, який керує, домінує, пише в газетах: «ці люди все ж таки щасливі».

По неділях вмивання та миття, меса, партія в доміно чи прогулянки на машині після обіду. По понеділках викидання сміття, по середах посиденьки мандрівників за чаркою, у четвер закупки і т. ін. Влітку вони зачиняли крамницю на цілий день, аби відвідати друзів, працівника на залізниці, в інший день вони приєднувалися до паломництва до Лізьє. Зранку візит до Кармель, діорама, собор, ресторан. Після обіду Біссоне та Трувіль-Довіль. Він замочив ноги, підкотив штани, мати трохи підібрала свою спідницю. Пізніше вони залишили ці звички, бо це більше не було в моді.

Щонеділі балували себе смачними стравами.

Відтепер однакове життя для нього. Але впевненість, що неможливо бути щасливішими, ніж вони були.

Тієї неділі він влаштував собі сієсту. Біля вікна на горищі. Він тримав у руці книжку, яку збирався покласти в ящик, що дістався нам від морського офіцера. Побачивши мене у дворі, він засміявся, це була непристойна книжка.

Я на фотокартці, сама, надворі, праворуч від мене сарай, новий, прибудований до старого. Без сумніву, в мене ще не було виховане почуття естетики. Але я