Читати книгу - "Місто Страшної Ночі"

пишаються, однак жодного не цінують так високо, як права Білих гусарів поїти коней у таборі під музику полкового оркестру. Грають тільки один мотив — завжди той самий. Яка його справжня назва, не знаю, але Білі гусари називають його «Хочу до Лондона знов». Мелодія дуже гарна. І полк скоріше погодиться, щоб його викреслили зі списків армії, ніж зречеться цієї відзнаки.

Коли просурмили «розійдись!», офіцери зразу рушили додому — подбати про коней, а рядові потяглися низочкою до табору, їдучи «вільно» — тобто вони порозстібали тісні мундири, позбивали на потилицю каски й стали жартувати або лаятись, як до чийого настрою. Дбайливіші зсідали з коней і попускали гнуздечки та попруги. Добрий кавалерист шанує свого коня не менше, ніж себе самого, і гадає — чи принаймні повинен гадати, — що обидва разом вони не сплохують ні перед чоловіками, ні перед жінками, ні перед гарматами, ні перед дівчатами.

Потім черговий офіцер скомандував: «Поїти коней!», і полк неквапом рушив до ескадронних жолобів, що стоять між стайнями та казармами. Тих довжелезних жолобів там чотири, по одному на кожен ескадрон, так що весь полк, коли охота, може напоїти коней за десять хвилин. Проте звичайно це поїння під оркестр розтягається більш як на чверть години.

Ескадрони розсипались уздовж жолобів, заграв оркестр, гусари повиймали ноги зі стремен і почали дражнити один одного. Сонце вже сідало за велику, червону, ніби розпечену хмару, і дорога до цивільного селища бігла наче просто в сонячний диск. І ось на тій дорозі показалась якась цяточка. Вона росла й росла, і врешті стало видно, що то біжить кінь, а на спині в нього — щось схоже на клітку. Червона хмара жаріла крізь пруття тої клітки. Дехто з кавалеристів придивлявся, наставивши дашком долоню над очима; вони питали один одного:

— Що то за чортівня в коняки на спині?

А ще за хвилину вони почули іржання, добре знайоме всім у полку — і людям, і коням, — і побачили, що просто до оркестру біжить похований литавровий кінь!

На шиї в нього погойдувались і підскакували обвиті жалобним крепом срібні литаври, а в сідлі дуже прямо, по-вояцькому сидів людський кістяк з голим черепом.

Оркестр умовк, і на хвильку запала тиша.

А тоді хтось у п’ятому ескадроні — гусари потім казали, ніби сам старшина, — скрикнув, завернув коня й кинувся навтьоки. Ніхто не може до ладу розповісти, що сталося потім; але, здається, принаймні один кавалерист у кожному ескадроні дав приклад до паніки, а решта сипнула за ним, наче вівці. Коні, що тільки-но повстромляли морди в жолоби, ставали дибки; та коли зірвався з місця оркестр, — це як уже привид литаврового коня був ярдів за двісті від нього, — за ним пустилися всі, і безладний тупіт втечі, зовсім не схожий на розмірений цокіт парадної рисі або звичайну шамотню водопою в таборі, ще дужче налякав коней. Вони відчували, що їхні вершники чогось бояться. А коли коні те зачують, — їх уже не вдержиш.

Ескадрон за ескадроном завертали коней від жолобів і летіли врозтіч, куди очі світять, мов розлите живе срібло. Видовище було справді разюче — люди й коні порозперізувані й порозгнуздувані, а рушничні чохли хляпали коней по боках і ще дужче їх підганяли. Кавалеристи репетували, лаялись і силкувалися відірватись чимдалі від оркестру, якому насідав на п’яти литавровий кінь; його страшний їздець припав йому до гриви, неначе гнав його щодуху.

Полковник саме зайшов до клубу перехилити чарку. Майже всі офіцери були з ним, а черговий лейтенант збирався йти до казарм приймати від ескадронних старшин рапорти про водопій. Аж раптом «Хочу до Лондона знов» по двадцятьох тактах урвалось і всі у клубі загомоніли: «Що там у біса сталося?» А ще за хвилинку вони зачули якийсь невійськовий гамір і побачили, що Білі гусари в паніці мчать урозсип по плацу.

Полковникові з люті аж мову відібрало, бо він вирішив, що це полк збунтувався проти нього або ж перепився. Ось повз веранду клубу безладною юрбою промчав оркестр, а навздогін біг рябий кінь — мертвий і похований литавровий кінь Білих гусарів, і на сідлі у нього підскакував та торохкотів людський кістяк. Гоген-Єйл шепнув тихенько Мартінові: «Такого ніякий дріт не витримає», — а тим часом оркестр, накинувши кільце по-заячому, завернув назад. Але решта полку щезла з очей і гасала по всій окрузі, бо вже смеркло, і кожен гусар у переляці горлав до свого сусіда, що литавровий кінь наздоганяє його. У кінноті здебільшого занадто жаліють своїх коней. Вони, коли припече, можуть показати, що здатні на дещо, навіть маючи двісті з гаком фунтів на спині, і Білі гусари в тому пересвідчились.

Як довго тривала та паніка, я не можу сказати. Мабуть, поки зійшов місяць, гусари побачили, що боятись їм нема чого, і по двоє, по троє, чи й по півескадрону стали нишком вертатись до табору, вкрай засоромлені. А тим часом литавровий кінь, образившись на давніх своїх друзів за таку зустріч, спинився, завернув і потюпав до веранди клубу просити хліба. Там ніхто не подумав від нього втікати, але ніхто не наважився й підійти, аж поки полковник сам зрушив з місця й ухопив кістяк за ногу. Оркестр зупинився трохи віддалік і тепер поволі вертався. Полковник обізвав кожного музиканта зокрема й усіх гуртом усіма лайливими словами, які лишень спали йому на думку в ту мить, бо, поклавши руку на бік литавровому коневі, пересвідчився, що той живісінький, з плоті й крові. А тоді вдарив кулаком по литаврах і виявив, що їх зроблено з бамбуку та срібного паперу. Далі він, не перестаючи лаятися, спробував стягти кістяк із сідла, проте виявилося, що його прикручено до задньої луки дротом. Вигляд у полковника, що руками обхопив кістяк за крижі, а коліном уперся старому коневі в живіт, був досить дивний — щоб не сказати кумедний. Поморочившись хвилину чи дві. він усе ж відірвав кістяк, кинув додолу й гукнув до оркестру:

— Страхопуди! Ось чого ви перелякались!

У вечірній сутіні кістяк був таки страшненький. Старшина оркестру, певне, вже десь його бачив і тепер упізнав, бо його враз ніби почав душити сміх.

— Забрати оце, пане полковнику? — спитав він.

— Заберіть к бісовій матері, — відрубав полковник. — і самі туди забирайтеся!

Старшина оркестру віддав честь, перекинув кістяк упоперек сідла й рушив до стаєнь. Тоді полковник почав допитуватися, що ж із рештою полку, і лексикон його був гідний подиву. Він, мовляв, розпустить весь полк — віддасть до полкового суду всіх до одного — він не хоче командувати таким набродом —