Читати книгу - "Викрадач ангелів"

Оце так так! Хлопці з’юрмилися навколо Юнсона. Фабіан позадкував. Його футбол аніскілечки не цікавив. У першу чергу вперед пропхався Турд, відштовхуючи ліктями нижчих за себе.

Чоловік, що назвався Юнсоном, підняв руку.

— А тепер угамуйтеся, — сказав він. — Ми охоче поговоримо і з вами, й з вашими батьками. Приходьте на зустріч до молитовного дому о шостій вечора й там почуєте дещо корисне для себе! Ваш бурґомістр пан Кресп також має для вас важливе повідомлення.

Він заходився роздавати візитівки, й до нього потягнувся ліс простягнутих рук. Хлопці дерлися по них одне з-поперед одного.

Раптом Фабіан відчув на плечах чиюсь руку. То був батько.

— Я трішки прогуляюся, — пролепетав Фабіан, сподіваючись чкурнути геть. — Мені ще треба дещо зробити.

Він обернувся й хотів було вже бігти. Одначе не міг зрушити з місця. Франс здоровою рукою міцно схопив його за комір куртки, а та рука, правду кажучи, була досить сильна.

— Ану, хлопче, стривай, — сказав він. — Якщо тобі кудись і треба йти, то це додому. Вже годилося б і поснідати.

Фабіан скрушно зітхнув, але зрозумів, що не було сенсу опиратися. Батько з сином рушили через майдан. Фабіан затримав погляд на своїх товаришах. Понтус і Райн саме вийшли з дверей ризниці й подались до якогось чоловіка, що стояв із русявою дівчиною посеред майдану. То був Петрус Плате, їхній учитель, та його донька Роза. Дівчинка залюбки товаришувала з хлопцями, бо з ними, на її думку, товаришувати набагато краще. Немало дівчат вважали Розу дивачкою і трималися від неї осторонь. Петрус Плате був удівець, і Роза мусила допомагати вдома більше, ніж більшість її товаришів. Зате батько дозволяв Розі у всьому порядкувати так, як їй самій хотілося. Якщо йому й здавалося дивним її товаришування з самими хлопцями, то він ніколи не обмовився про те й словом.

Їх було четверо — Фабіан, Понтус, Райн і Роза, що завжди трималися купи. Франс жартома прозвав їх Ватагою Чотирьох.

Роза побачила Фабіана й жваво махнула йому рукою. Він зробив рух, щоб підійти до них, і, можливо, геть усе їм розповісти — про тих химерних чоловіків і пошуки гравців у футбол, про зустріч за церквою і… про ангела. Потім опанував собою. Хіба ж вони йому повірять? Він сам повинен усе залагодити. Це справа часу, насамперед — стернові пера.

— Мені треба зайти додому поїсти, — гукнув він їм і помахав у відповідь рукою. — Згодом побачимося.

Поки вони йшли, Фабіан весь час придивлявся то тут, то там до землі, сподіваючись побачити друге стернове перо. Потім йому спало на думку, що вітер міг завіяти його в зовсім інше місце, куди завгодно. Він сумно зітхнув і далі плентався за батьком.

Урешті-решт вони завернули у свій завулочок їхній будинок хоч був старий, та пофарбований у красивий старомодний рожевий колір. Великі сходи з двох сторін вели вгору до зелених вхідних дверей. На кожній сходинці стояли великі вазони з червоними пеларгоніями, вони були й на горішньому сходовому майданчику — тіснилися одне біля одного впритул. Віта мала так би мовити «легку руку», й тому все навколо неї квітувало. Особливо вона кохалася в червоних квітах, прикрашала пеларгоніями будинок і знадвору, і зсередини. Багато хто, очевидно, дивувався зі старомодного рожевого будинку, але Віті він подобався саме таким.

Будинок купався у вранішньому сонці, й червоні квіти сяяли так, як ніколи досі не сяяли. Зненацька Франс зупинився.

— Що то блищить у найнижчому квітковому вазоні? — спитав він.

Фабіан відсторонив батька вбік. Справді у вазоні щось блищало! Він кинувся до сходів. Перо стриміло між червоними квітами рівнесенько, як струнка, наче там і росло. Воно сяяло на сонці, і Фабіан зрадів, що ніхто не знайшов його раніше за нього. Схопивши перо, він засунув його під куртку, туди, де лежало перше.

Батько підіймався слідом за ним.

— Ну, Фабіане? — спитав він. — Може, знайшов скарб?

Фабіан усміхнувся.

— Та як сказати, — відповів він. — Як сказати.

За сніданком батько й мати з гордістю говорили про те, як уміло впорався Фабіан із дзвонами.

— Можеш заміняти мене коли-завгодно, — сказав Франс, напихаючи рот їжею. — От якби нам знайти цього пана Фікса, що так великодушно тобі допоміг! А загалом треба навчити такої майстерности Птахоспіва.

Віта налила чоловікові кави, а Фабіанові молока.

— Наїдайся, синку, — сказала вона. — У неділю приємно посидіти за столом і смачно поснідати.

Франс задумливо наминав скибку хліба, намащену варенням.

— Мене тільки дивує ось що, — сказав він. — Чого це сьогодні в церкві не було бурґомістра Креспа? Він же ніколи не пропускає недільної відправи!

— Може, він захворів, — мовила Віта, стенаючи плечима. — До того ж там був його секретар.

Фабіан пив молоко. Раптом йому на думку спали слова Оксамитового Лицаря: «Сподіваюсь, що контракти будуть підписані якомога швидше… допомогти бурґомістрові написати текст…»

Що за справи міг мати їхній бурґомістр із тими химерними чоловіками? А що як вони якось пов’язані з тією лиховісною думкою? Фелікс повинен про це знати, і то негайно ж, тоді, може, вони разом і з’ясують, що й до чого.

— Дякую за сніданок! — сказав Фабіан, допивши молоко. Потім він відсунув стілець, витер серветкою рота й поклав її на стіл. — Мені треба бігти.

І перш ніж батько й мати щось іще йому сказали, він уже був надворі.

На сходовому майданчику хлопець зупинився, аби пересвідчитись, що обидва стернові пера лежали на місці — кожне в своїй кишені.

— Феліксе, гайда! — шепнув він їм.

Не встиг він навіть ойкнути, як став легкий і поплив сходами донизу. Тоді перелякано гепнувся додолу на нижню сходину. Там він спантеличено сидів, зважуючи всі за і проти. Це була правда. Авжеж, Фелікс йому казав, що людина, маючи стернові пера, зможе трішки літати. Але ще годилося б знати, як ними кермувати, бо інакше можна опинитися де завгодно. Краще всього якомога швидше податися до церкви й віддати їх Феліксові.

Минаючи пекарню, Фабіан згадав про марципани. «Мені не буде виправдання, якщо я вернуся до Фелікса без них», — подумалось йому. Він сягнув рукою в кишеню штанів і вийняв рештки своїх кишенькових грошей. То була не бозна-яка сума, але її, мабуть, вистачить на невеличкого марципанчика. Він відчинив двері пекарні, й відразу ж весело дзеленькнув дзвіночок, який сповіщав про те, що хтось заходить. З кімнати, де стояла піч, вийшла Понтусова мати. Витираючи фартухом борошно з рук,