Читати книгу - "Атлант розправив плечі. Частина третя. А є А"

Даґні розсміялася.

— Це ж був «П’ятий концерт» Річарда Гейлі, правда?

— Авжеж, — відповів він. — Але невже ви думаєте, що я міг сказати про це штрейкбрехерові?

— Кому?

— За що я тобі плачу? — запитав, наближаючись, Елліс Ваятт. Хлопець реготнув, кидаючись назад, щоб схопитися за покинутий важіль. — Це міс Таґґарт не могла тебе звільнити, коли ти байдикував на роботі.

— І це одна з причин, міс Таґґарт, чому я покинув залізницю, — пояснив хлопець.

— Чи знали, що це я переманив його від вас? — запитав Ваятт. — Він був вашим найкращим гальмівним кондуктором, а зараз став моїм найкращим механіком, але ні ви, ні я не зможемо втримати його назавжди.

— А хто зможе?

— Річард Гейлі. Музика. Він найкращий учень Гейлі.

Вона всміхнулася.

— Розумію: це місце, де на найнікчемнішу роботу наймають винятково аристократів.

— Вони таки аристократи, це правда, — мовив Ваятт, — адже знають, що нікчемної роботи не буває, бувають лише нікчемні люди, які ставляться до праці недбало.

Кремезний молодик зацікавлено і уважно спостерігав за ними згори. Даґні задерла голову і подивилася на нього: чоловік скидався на водія вантажівки, тому вона запитала:

— А ким були назовні ви? Мабуть, професором порівняльної лінгвістики?

— Ні, міс, — відповів чоловік. — Я був водієм вантажівки.

І додав:

— Але не хотів залишатися ним назавжди.

Елліс Ваятт роззирався з виразом юнацької гордості, що прагне визнання: то була гордість господаря під час офіційного прийому, завзяття митця на відкритті персональної виставки в галереї. Даґні усміхнулась і запитала, вказуючи на механізм:

— Сланцева нафта?

— Угу.

— Саме цей процес ви намагалися розвинути, поки ще жили на землі? — прохопилося в неї — аж задихнулась од власних слів.

Він засміявся:

— Поки я був у пеклі — так. Це зараз я на землі.

— І скільки ви її виробляєте?

— Двісті барелів на день.

У голосі Даґні забриніла нота смутку:

— Це той процес, завдяки якому ви колись мали намір наповнювати п’ять потягів цистерн на день.

— Даґні, — поважно мовив він, вказуючи на бак, — у тому пеклі один галон цієї нафти коштує більше за цілий потяг із нафтою. А все тому, що це належить мені, геть усе, кожну краплину буде витрачено тільки на мене самого.

Він підняв свою брудну руку, демонструючи плями жиру, неначе коштовність — чорна краплина на кінчику його пальця зблиснула на сонці, мов самоцвіт.

— Моє, — сказав він. — Чи ви дозволили їм вибити з вас пам’ять про те, що означає це слово, як воно відчувається? Вам слід дозволити собі знову цього навчитися.

— Ви заховалися в якійсь дірі серед дикої природи, — понуро мовила Даґні, — і видобуваєте тут двісті барелів нафти — та ви ж могли б увесь світ нею затопити!

— Навіщо? Щоб годувати мародерів?

— Ні! Щоб заробити ті статки, на які заслуговуєте.

— Але я зараз багатший, ніж був у зовнішньому світі. Що є багатство, як не засіб розширити життєві можливості? Людина може зробити це у два способи: виробляючи або більше, або швидше. Саме це я і роблю: продукую час.

— Про що це ви?

— Я виготовляю все, що мені потрібно, працюю, щоб покращити свої методи, і кожна заощаджена мною година — це година, додана до мого життя. Зазвичай я заповнював такий бак п’ять годин. Зараз це триває лише три. Дві заощаджені години — мої, такі безцінно мої, наче я відтерміновую власну смерть на дві години з кожних п’яти. Дві заощаджені на одному завданні години буде вкладено в інше — по дві години для праці, зростання, поступу. Ось той ощадний рахунок, на який я працюю. Чи у зовнішньому світі існує банківський сейф, здатний захистити цей рахунок?

— Але який простір ви маєте для руху вперед? Де ваш ринок?

Він вищирився.

— Ринок? Зараз я працюю для вжитку, а не для прибутку — для мого власного вжитку, а не для прибутку мародерів. Тільки ті, хто додають щось до мого життя, а не ті, хто його поглинають, становлять мій ринок. Тільки виробники, а не споживачі можуть становити ринок. Я маю справу з життєдайними людьми, а не з канібалами. Якщо моя нафта вимагає менших зусиль, я прошу менше у людей, яким обмінюю її на необхідні мені речі. З кожним галоном моєї нафти, який вони використовують, я додаю до їхніх життів іще один часовий проміжок. А оскільки це люди одного зі мною типу, вони далі й далі винаходять швидші шляхи для виготовлення власної продукції, тому кожен із них гарантує мені додаткову хвилину, годину чи день, коли я купую у них хліб, одяг, деревину, метал, — він зиркнув на Ґолта, — і додатковий рік із кожним місяцем електрики, яку я споживаю. Ось наш ринок, саме так він для нас працює. Але в зовнішньому світі все працювало інакше. Крізь який водостік виливалися там наші дні, наше життя, наша енергія? У який бездонний колектор, що не має жодного майбутнього? Тут ми торгуємо досягненнями, а не провалами, цінностями, а не потребами. Ми вільні одне від одного, і все ж разом зростаємо. Багатство, Даґні? Чи може бути більше багатство, ніж володіти самим Собою і використовувати це, щоб зростати? Кожна жива істота мусить рости. Ніщо не може залишатися незмінним. Усе мусить або рости, або гинути. Погляньте…

І він вказав на рослину, що пнулася догори, привалена вагою каменя: довге, вузлувате стебло, покручене неприродною боротьбою, зі знеможеними жовтими залишками несформованих листків та єдиним зеленим пагоном, викинутим назустріч сонцю у відчаї останнього, змарнованого, неповноцінного зусилля.

— Ось що вони роблять із нами в тому пеклі. Невже ви хочете, щоб я цьому піддався?

— Ні, — прошепотіла вона.

— Хочете, щоб піддався він?

— О Боже, ні!

— Тоді не дивуйтеся ні з чого, що побачите в цій долині.

Коли вони рушили далі, Даґні мовчала. Ґолт теж нічого не казав.

На віддаленому схилі, серед густої зелені лісу вона побачила сосну, яка раптом нахилилася, вималювала криву, наче годинникова стрілка, а потім гепнулася додолу і зникла з очей. Було видно, що це зробила людина.

— А хто у вас за лісоруба? — запитала Даґні.

— Тед Нільсен.

Дорога плавно звивалася дедалі ширшими вигинами та м’якими схилами серед чимраз пологіших пагорбів. Даґні побачила коричнево-іржавий пригірок із латками двох квадратів зелені різних відтінків: темна, припорошена зелень картоплі та бліда,