Читати книгу - "Мак і пам’ять"

Die Krüge

Für Klaus Demus

An den langen Tischen der Zeit

zechen die Krüge Gottes.

Sie trinken die Augen der Sehenden leer und die Augen der Blinden,

die Herzen der waltenden Schatten,

die hohle Wange des Abends.

Sie sind die gewaltigsten Zecher:

sie führen das Leere zum Mund wie das Volle

und schäumen nicht über wie du oder ich.

Глеки

Клаусові Демусу

За довжелезними столами часу

бенкетують господні глеки.

Вони випивають очі зрячих та очі незрячих,

серця владарюючих тіней,

дупласту щоку надвечір’я.

Вони — наймогутніші пияки:

вони підносять до уст порожнечу, як повню

й не піняться через край, як ти або я.

Nachts, wenn der Pendel…

Nachts, wenn das Pendel der Liebe schwingt

zwischen Immer und Nie,

stößt dein Wort zu den Monden des Herzens

und dein gewitterhaft blaues

Aug reicht der Erde den Himmel.

Aus fernem, aus traumgeschwärztem

Hain weht uns an das Verhauchte,

und das Versäumte geht um, groß wie die Schemen der Zukunft.

Was sich nun senkt und hebt,

gilt dem zuinnerst Vergrabnen:

blind wie der Blick, den wir tauschen,

küßt es die Zeit auf den Mund.

Вночі, коли хилитало кохання…

Вночі, коли хилитало кохання

гойдається поміж Завжди й Ніколи,

твоє слово зринає до місяців серця,

і око твоє, грозово-блакитне,

дарує небо землі.

З далекого, із чорномрійного гаю

обвіває нас подих незнаний,

і втрачене ходить довкола, велике, мов плани прийдешнього

Те, що впаде і зведеться,

належить найглибшому схову:

незряче, мов схрещений погляд,

воно вічність цілує в уста.

So schlafe…

So schlafe, und mein Aug wird offen bleiben.

Der Regen füllt“ den Krug, wir leerten ihn.

Es wird die Nacht ein Herz, das Herz ein Hälmlein treiben —

Doch ists zu spät zum Mähen, Schnitterin.

So schneeig weiß sind, Nachtwind, deine Haare!

Weiß, was mir bleibt, und weiß, was ich verlier!

Sie zählt die Stunden, und ich zähl die Jahre.

Wir tranken Regen. Regen tranken wir.

Засни…

Засни, а я думками в даль полину.

Дощ повнить жбан, ми вип’єм це пиття.

Ніч котить серце, серце — стебелину —

Однак, запізно, жнице, для жаття.

Сніжно-сліпуче, вітре, твоє віття!

Що є, що втратив — не омить слізьми!

Вона години лічить, я — поліття.

Ми пили зливу. Зливу пили ми.

So bist du denn geworden…

So bist du denn geworden

wie ich dich nie gekannt:

dein Herz schlägt allerorten

in einem Brunnenland,

wo kein Mund trinkt und keine

Gestalt die Schatten säumt,

wo Wasser quillt zum Scheine

und Schein wie Wasser schäumt.

Du steigst in alle Brunnen,

du schwebst durch jeden Schein.

Du hast ein Spiel ersonnen,

das will vergessen sein.

Ти стала враз такою…

Ти стала враз такою

незнаною мені:

твій спів дзвенить луною

в криничній стороні,

де уст шукає втома

і тінь — свого гнізда,

де води, наче пломінь,

а пломінь — як вода.

Ти п’єш з криниць темнавих,

пірнаєш в неба синь,

та вигадок лукавих

ти гру оцю покинь.

Die feste Burg

Ich weiß das abendlichste aller Häuser: ein

viel tiefres Aug als deines hält dort Ausschau.

Vom Giebel weht die große Kummerfahne:

ihr grünes Tuch — du weißt nicht, daß du‘s webtest.

Auch fliegts so hoch, als hättst nicht du‘s gewebt.

Das Wort, von dem du Abschied nahmst, heißt dich am Tor willkommen,

und was dich hier gestreift hat, Halm und Herz und Blume,

ist längst dort Gast und streift dich nimmermehr.

Doch trittst in jenem Haus du vor den Spiegel,

so sehen drei, so sehen Blume, Herz und Halm dich an.

Und jenes tiefre Aug, es trinkt dein tiefes Auge.

Міцна твердиня

Я знаю найвечірнішу з усіх домівок: там

далеко глибше око, ніж твоє, пильнує.

Там на даху тріпоче стяг тривоги,

і ти не відаєш, що сам ту зелень виткав,

і сам її під час ткання окрилив.

Бо слово втрачене знов стало біля брами,

й пестливе все — стебло і серце, й квітка,

деінде вже голубити не будуть.

Та в домі тім ти глянеш у люстерко,

й побачиш знов стебло і серце, й квітку.

Й те глибше око вип’є твоє око.

Der Tauben weißeste…

Der Tauben weißeste flog auf: ich darf dich lieben!

Im leisen Fenster schwankt die leise Tür.

Der stille Baum trat in die stille Stube.

Du bist so nah, als weiltest du nicht hier.

Aus meiner Hand nimmst du die große Blume:

sie ist nicht weiß, nicht rot, nicht blau — doch nimmst du sie.

Wo sie nie war, da wird sie immer bleiben.

Wir waren nie, so bleiben wir bei ihr.

Щонайбіліший з голубів…

Щонайбіліший з голубів злетів: це знак мого кохання!

В оспалих вікнах — сонна тінь дверей.

Нечутне дерево зайшло в нечутну хату.

Ти так близька, немовби ти й не тут.

З моїх долонь береш велику квітку:

Не білу, пурпурову чи блакитну — й все ж береш.

Де не було її — віднині завжди буде.

Нас не було — то ж будемо при ній.

halme der nacht

стебла ночі

Schlaf und Speise

Der Hauch der Nacht ist dein Laken, die Finsternis legt sich zu dir.

Sie rührt dir an Knöchel und Schläfe, sie weckt dich zu Leben und Schlaf,

sie spürt dich im Wort auf, im Wunsch, im Gedanken,

sie schläft bei jedem von ihnen, sie lockt dich hervor.

Sie kämmt dir das Salz aus den Wimpern und tischt es dir auf,

sie lauscht deinen Stunden den Sand ab und setzt ihn dir vor.

Und was sie als Rose war, Schatten und Wasser,

schenkt sie dir ein.

Сон і їжа

Подих ночі — твоє простирадло, коли темінь до тебе лягає.

Торкається кісточки й скроні, спонука до життя і до сну,

відчуває тебе у помислі, слові, бажанні,

ночує у кожного з них, заманює легко до себе,

вичісує