Читати книгу - "Колекціонер"

— Я знаю, хто ти, — заперечив я. — Річ не в грошах.

Я не знав, що говорити. Я був такий схвильований — нарешті я побачив її тут живу і справжню. Я так нервувався. Я хотів подивитися на її обличчя, на її чарівне волосся, на неї всю, таку милу й невеличку, але не міг — вона дивилася просто на мене. Запала дивна мовчанка.

Раптом вона, немовби звинувачуючи, запитала:

— А може, я знаю, хто ти?

Я зашарівся, нічого не міг із собою вдіяти, таке в мої плани не входило, я ніколи не думав, що вона знає, хто я.

— Ратуша Еннекса, — повільно вимовила вона.

Я відказав:

— Не розумію, що ти маєш на увазі.

— Ти мав вуса, — сказала вона.

Досі не розумію, звідки вона це знала. Вона кілька разів бачила мене в місті. Можливо, інколи бачила мене зі свого вікна. Я такого не продумав, і в голові все змішалося.

Вона продовжила:

— Твою фотографію друкували в газеті.

Не знаю чому, але мені завжди страшенно не подобалося, коли мене вираховували. Я завжди намагався якось це собі пояснити, тобто вигадати якесь пояснення. Раптом я побачив вихід.

Я відповів:

— Я просто виконую наказ.

— Наказ… Чий наказ?

— Не можу тобі цього сказати.

Вона й далі дивилася просто на мене. Але й дистанцію тримала. Напевне, вона гадала, що я кинуся на неї.

— Чий наказ? — повторила вона своє запитання.

Я намагався придумати. Не знаю чому, але на думку спало тільки одне ім’я, яке вона могла знати, — містер Синґлтон. Він був директором «Баркліз». Я знав, що її батько — клієнт цього банку. Я бачив його там кілька разів за розмовою з містером Синґлтоном.

— Містера Синґлтона, — відповів я.

Вона, здається, дуже здивувалася, а я швидко продовжив:

— Я не повинен був це тобі казати. Він уб’є мене, якщо дізнається.

— Містер Синґлтон? — перепитала вона, наче не розчувши.

— Він не такий, як ти думаєш, — не зупинявся я.

Раптом вона присіла на бильце крісла — це все, здається, було для неї занадто важко.

— Ти маєш на увазі: містер Синґлтон наказав тобі мене викрасти?

Я кивнув.

— Але я знаю його дочку. Він… ой, це якесь божевілля, — пробурмотіла вона.

— Пам’ятаєш дівчину з Пенгерст-роуд?

— Яку?

— Ту, яка зникла три роки тому.

Це вже я вигадав. Того ранку в мене розум працював блискавично. Мені так здавалося.

— Я тоді, мабуть, була не в місті, а в школі на заняттях. Що з нею сталося?

— Не знаю. Знаю тільки, що це він.

— Що — він?

— Не знаю. Не знаю, що з нею сталося. Але, хоч що там сталося, це зробив він. Більше про неї ніхто не чув.

Раптом вона запитала:

— У тебе немає цигарок?

Я незграбно дістав із кишені пачку та запальничку і простягнув їй. Не знаю, може, я мав їй прикурити, але це виглядало б по-дурному.

Я сказав:

— Ти нічого не їла.

Вона тримала цигарку дуже жіночно, між пальцями. Джемпер вона почистила. У кімнаті будо задушливо.

Вона не звернула уваги на мої слова. Дивно це виглядало. Я знав, вона розуміє, що я брешу.

— Ти хочеш мені сказати, що містер Синґлтон — сексуальний маніяк, викрадає дівчат, а ти йому допомагаєш?

Я відповів:

— Мушу. Я вкрав гроші з банку, і якщо це розкриється, то сяду в тюрму, от я і в його руках, розумієш.

Весь цей час вона дивилася просто на мене. Вона мала великі ясні очі, дуже допитливі й уважні. (Але водночас то не була некрасива, надмірна допитливість.)

— Але ж ти виграв великі гроші, чи не так?

Я зрозумів, що всі мої карти сплутано. Мені стало жарко і незручно.

— Так чого ж ти йому не віддав ті гроші? Скільки там було — сімдесят тисяч фунтів? Ти вкрав більше? Чи, може, ти йому просто заради розваги допомагаєш?

— Є ще й інше, чого я тобі сказати не можу. Я в його владі.

Вона стояла, заклавши руки в кишені спідниці. Для різноманітності стала роздивлятися себе в дзеркалі (звичайно, металевому, а не скляному).

— І що він хоче зі мною зробити?

— Не знаю.

— Де він зараз?

— Приїде. Я його чекаю.

З хвилину вона помовчала. Потім раптово змінилася на обличчі, немовби подумала про щось огидне: мої слова скидалися на правду.

— Он як, авжеж. Це, напевне, його будинок у Саффолку.

— Так, — сказав я, подумки хвалячи себе за розум.

— У нього немає будинку в Саффолку, — крижаним тоном заявила вона.

— Ти не знаєш, — відказав я, але це прозвучало слабко.

Вона збиралася розмовляти, але я відчував, що треба закінчувати з запитаннями. Я не знав, що вона така спостережлива. Не як нормальні люди.

— Я прийшов спитати, чого ти хочеш на сніданок: є каша, яйця і таке інше.

— Я не хочу снідати, — відмовилася вона. — Ця мерзенна мала кімната. І наркоз. Що це було таке?

— Я не знав, що тобі від нього стане погано. Слово честі.

— Що ж тебе містер Синґлтон не попередив? — саркастично спитала вона. Вочевидь, вона не повірила в те, що я про нього розповів.

Я поспіхом спитав:

— Тобі чаю чи кави?

— Кави, якщо ти питимеш перший.

Тож із тим я її залишив і вийшов у зовнішній підвал. Щойно я зібрався зачиняти двері, вона сказала:

— Ти забув запальничку.

— У мене ще одна є, — насправді не було.

— Дякую, — мовила вона. Дивно, вона майже усміхалась.

Я запарив «Нескафе» і приніс до підвалу, вона подивилася, як я п’ю, і теж трохи випила. Вона засипала мене запитаннями; точніше, щойно мені здавалося, що вона ось-ось запитає про щось, вона й питала, намагаючись спіймати мене на слові. Скільки вона тут пробуде, чому я до неї такий добрий. Я вигадував якісь відповіді, але розумів, що вони непереконливі, з нею було важко швидко брехати. Нарешті я заявив, що зібрався на закупи, і спитав, що їй потрібно. Запевнив, що куплю все, про що вона попросить.

— Усе? — перепитала вона.

— У розумних межах, — відказав я.

— Це наказ містера Синґлтона?

—