Читати книгу - "Колекціонер"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Я знаю, хто ти, — заперечив я. — Річ не в грошах.
Я не знав, що говорити. Я був такий схвильований — нарешті я побачив її тут живу і справжню. Я так нервувався. Я хотів подивитися на її обличчя, на її чарівне волосся, на неї всю, таку милу й невеличку, але не міг — вона дивилася просто на мене. Запала дивна мовчанка.
Раптом вона, немовби звинувачуючи, запитала:
— А може, я знаю, хто ти?
Я зашарівся, нічого не міг із собою вдіяти, таке в мої плани не входило, я ніколи не думав, що вона знає, хто я.
— Ратуша Еннекса, — повільно вимовила вона.
Я відказав:
— Не розумію, що ти маєш на увазі.
— Ти мав вуса, — сказала вона.
Досі не розумію, звідки вона це знала. Вона кілька разів бачила мене в місті. Можливо, інколи бачила мене зі свого вікна. Я такого не продумав, і в голові все змішалося.
Вона продовжила:
— Твою фотографію друкували в газеті.
Не знаю чому, але мені завжди страшенно не подобалося, коли мене вираховували. Я завжди намагався якось це собі пояснити, тобто вигадати якесь пояснення. Раптом я побачив вихід.
Я відповів:
— Я просто виконую наказ.
— Наказ… Чий наказ?
— Не можу тобі цього сказати.
Вона й далі дивилася просто на мене. Але й дистанцію тримала. Напевне, вона гадала, що я кинуся на неї.
— Чий наказ? — повторила вона своє запитання.
Я намагався придумати. Не знаю чому, але на думку спало тільки одне ім’я, яке вона могла знати, — містер Синґлтон. Він був директором «Баркліз». Я знав, що її батько — клієнт цього банку. Я бачив його там кілька разів за розмовою з містером Синґлтоном.
— Містера Синґлтона, — відповів я.
Вона, здається, дуже здивувалася, а я швидко продовжив:
— Я не повинен був це тобі казати. Він уб’є мене, якщо дізнається.
— Містер Синґлтон? — перепитала вона, наче не розчувши.
— Він не такий, як ти думаєш, — не зупинявся я.
Раптом вона присіла на бильце крісла — це все, здається, було для неї занадто важко.
— Ти маєш на увазі: містер Синґлтон наказав тобі мене викрасти?
Я кивнув.
— Але я знаю його дочку. Він… ой, це якесь божевілля, — пробурмотіла вона.
— Пам’ятаєш дівчину з Пенгерст-роуд?
— Яку?
— Ту, яка зникла три роки тому.
Це вже я вигадав. Того ранку в мене розум працював блискавично. Мені так здавалося.
— Я тоді, мабуть, була не в місті, а в школі на заняттях. Що з нею сталося?
— Не знаю. Знаю тільки, що це він.
— Що — він?
— Не знаю. Не знаю, що з нею сталося. Але, хоч що там сталося, це зробив він. Більше про неї ніхто не чув.
Раптом вона запитала:
— У тебе немає цигарок?
Я незграбно дістав із кишені пачку та запальничку і простягнув їй. Не знаю, може, я мав їй прикурити, але це виглядало б по-дурному.
Я сказав:
— Ти нічого не їла.
Вона тримала цигарку дуже жіночно, між пальцями. Джемпер вона почистила. У кімнаті будо задушливо.
Вона не звернула уваги на мої слова. Дивно це виглядало. Я знав, вона розуміє, що я брешу.
— Ти хочеш мені сказати, що містер Синґлтон — сексуальний маніяк, викрадає дівчат, а ти йому допомагаєш?
Я відповів:
— Мушу. Я вкрав гроші з банку, і якщо це розкриється, то сяду в тюрму, от я і в його руках, розумієш.
Весь цей час вона дивилася просто на мене. Вона мала великі ясні очі, дуже допитливі й уважні. (Але водночас то не була некрасива, надмірна допитливість.)
— Але ж ти виграв великі гроші, чи не так?
Я зрозумів, що всі мої карти сплутано. Мені стало жарко і незручно.
— Так чого ж ти йому не віддав ті гроші? Скільки там було — сімдесят тисяч фунтів? Ти вкрав більше? Чи, може, ти йому просто заради розваги допомагаєш?
— Є ще й інше, чого я тобі сказати не можу. Я в його владі.
Вона стояла, заклавши руки в кишені спідниці. Для різноманітності стала роздивлятися себе в дзеркалі (звичайно, металевому, а не скляному).
— І що він хоче зі мною зробити?
— Не знаю.
— Де він зараз?
— Приїде. Я його чекаю.
З хвилину вона помовчала. Потім раптово змінилася на обличчі, немовби подумала про щось огидне: мої слова скидалися на правду.
— Он як, авжеж. Це, напевне, його будинок у Саффолку.
— Так, — сказав я, подумки хвалячи себе за розум.
— У нього немає будинку в Саффолку, — крижаним тоном заявила вона.
— Ти не знаєш, — відказав я, але це прозвучало слабко.
Вона збиралася розмовляти, але я відчував, що треба закінчувати з запитаннями. Я не знав, що вона така спостережлива. Не як нормальні люди.
— Я прийшов спитати, чого ти хочеш на сніданок: є каша, яйця і таке інше.
— Я не хочу снідати, — відмовилася вона. — Ця мерзенна мала кімната. І наркоз. Що це було таке?
— Я не знав, що тобі від нього стане погано. Слово честі.
— Що ж тебе містер Синґлтон не попередив? — саркастично спитала вона. Вочевидь, вона не повірила в те, що я про нього розповів.
Я поспіхом спитав:
— Тобі чаю чи кави?
— Кави, якщо ти питимеш перший.
Тож із тим я її залишив і вийшов у зовнішній підвал. Щойно я зібрався зачиняти двері, вона сказала:
— Ти забув запальничку.
— У мене ще одна є, — насправді не було.
— Дякую, — мовила вона. Дивно, вона майже усміхалась.
Я запарив «Нескафе» і приніс до підвалу, вона подивилася, як я п’ю, і теж трохи випила. Вона засипала мене запитаннями; точніше, щойно мені здавалося, що вона ось-ось запитає про щось, вона й питала, намагаючись спіймати мене на слові. Скільки вона тут пробуде, чому я до неї такий добрий. Я вигадував якісь відповіді, але розумів, що вони непереконливі, з нею було важко швидко брехати. Нарешті я заявив, що зібрався на закупи, і спитав, що їй потрібно. Запевнив, що куплю все, про що вона попросить.
— Усе? — перепитала вона.
— У розумних межах, — відказав я.
— Це наказ містера Синґлтона?
—
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Колекціонер», після закриття браузера.