Читати книгу - "Забуття"

нічого особливого. Я пофарбувала на біло, а потім у рудий колір своє коротке волосся, купила на секонді яскраво-зелену синтипонову куртку і до неї носила розкльошені малинові вельвети. В університеті я сиділа завжди на останніх рядах, ні з ким не розмовляла і не заводила дружби, особливо після того, як одна пишноволоса однокурсниця-протестантка по короткій бесіді назвала мене «неспасенною» і цілком серйозно запевнила, що я горітиму в пеклі, бо обожнюю літературу, а в самого Бога не вірю.

Тоді й з’явився він. Спершу я навіть не звернула жодної уваги. Він зайшов до лекційної зали, був похмурий пізньо-осінній день, так що золотисте волосся прибульця з моїх останніх рядів здалося тьмяним, масним і недоглянутим. Чоловік був одягнений недбало і дуже традиційно, в дешевий светр під шию і чорну шкіряну куртку, яку носили дев’яносто вісім відсотків дорослого чоловічого населення мого міста, — решта два відсотки саме збирали на неї гроші. Я відвернула погляд до вікна, мені не було цікаво, що він скаже. Чоловік став за трибуною і почав розкладати перед собою папери, з яких мав намір читати нам лекцію. Студентська публіка притихла, але не від нетерпіння: вона робила так завжди перед черговим двогодинним западанням у летаргійний сон, спершу притихала, а потім засинала з розплющеними очима, в’яло реагуючи лише на різкі підвищення голосу лектора. Чоловік закінчив розкладати папери і теж звернув очі до вікна. Він не глянув на нас, як це робили інші викладачі, не прагнув збудити наш інтерес чи хоч якось привернути увагу до нового предмета, і це видалося мені дивним, навіть дещо зарозумілим. Я подумала, що цьому викладачеві ми були ще більш байдужі, ніж він нам. На його молодому обличчі читалася якась нелюдська втома, в якій він без особливого опору розчинявся, ніби сіль у молоці. Він навіть не зняв своєї шкіряної куртки, хоча в залі було зовсім не холодно, і нарешті пробурмотів якесь перше речення, яке я не розчула, щось на кшталт: «Сьогодні ми розглянемо творчість такого-то». Кого-кого? Я не була певна, що хотіла це знати. За вікном здіймався і знову стихав осінній вітер, метляючи висохлим покоричневілим листям карликових кленів в університетському дворі і множачи хаос ззовні і всередині мене.

— Тренос, альбо Плач! — раптом вигукнув чоловік за трибуною так голосно і пронизливо, що вже майже запала в летаргію студентська публіка перелякано стрепенулася і нашорошила вуха. Ніхто нічого не зрозумів.

— Тренос, альбо Плач, — дещо тихше, але так само пронизливо повторив голос і продовжив: — Єдиної Святої Вселенської Апостольської Східної Церкви.

Це, очевидно, була назва твору. Вона пульсувала в моїй голові, натягнута, немов арбалетна тятива: двох із перших трьох сказаних слів я ніколи досі не чула, невідомість тривожила мене і водночас притягувала. Це вже пізніше я дізналася, що «тренос» й означає з грецької «плач», а «альбо» — польською «або». Тоді ж ця назва видалася справжньою магією, древнім замовлянням, від якого розходяться хмари і втричі краще починають доїтися корови.

Лектор повів далі, намагаючись відтворити інтонацією стиль подібних «плачів», що йому, втім, зовсім не вдалося, тільки всіх насмішило:

— Горе мені, злиденній, ой леле, нещасній, звідусіль в добрах моїх обідраній, ой леле, на ганьбу тіла мого перед світом із шат роздягненій!

Студентськими лавами покотився смішок, зате мені сказане здалося таким еротичним, що я густо почервоніла і знову відвернулася до вікна. Почулася впійманою. Кілька сонячних променів раптом пробили похмуре осіннє небо й освітили округлу голову викладача. Пасма його золотистого волосся засяяли, а на обличчі, сповненому нелюдської втоми, раптом проступив піднесений смуток, що ним була просякнута вся та література, яку я так обожнювала.

— Звідусіль сіті, скрізь ями, звідусіль отруйні жала. Там вовки драпіжні, а там леви розлючені. Звідси дракони ядовиті, а звідси василиски люті. Не бачу, куди повернутись, не знаю, куди податись, до кого голову свою прихилити, кому себе в оборону дати.

Після кількох цитат лекція набула звичного характеру, чоловік монотонно диктував зі своїх паперів, а студенти мляво шкряботіли кульковими ручками, записуючи кожне почуте слово, щоб його не дай боже не довелося запам’ятовувати. Одна я сиділа нерухомо. Нічого не записувала, просто слухала. Викладач зупинився і вперше пильно оглянув аудиторію. Перечепився об мій застиглий погляд.

— Ви не конспектуєте? Так все добре знаєте?

Я не відразу збагнула, що ці слова звернені до мене.

— Я слухаю, — пробурмотіла із запізненням, так що всі присутні однокурсники з передніх рядів устигли обурливо озирнутися. Хто це там не конспектує? Вони тоді, мабуть, вперше зауважили моє існування. Задній ряд саме тим і добрий, що тебе не зауважують ті, хто рветься вперед.

Чоловік за трибуною вдав, ніби не почув моєї відповіді. Він не потребував моїх виправдань, він не запитував — я пізніше це усвідомила — а докоряв, насміхався, кепкував. Ці кпини збуджували мене. Згодом він часто до них вдавався, і я раділа, бо нехай він з мене насміхається — інших сімдесят із лишком студентів він узагалі не помічав. Це були лишень статисти його щоденної втоми, декорація його всесвітнього смутку.

Кожного разу, заходячи до зали у своїй незмінній шкірянці й розлізлих дерматинових черевиках, він нишком пробігав поглядом аж до задніх рядів і заспокоювався, коли впевнювався, що я теж тут. Я витягала шию, щоб бути краще видною, готова до чергового поєдинку.

— Купити вам ручку, щоб ви мали чим конспектувати лекцію? — казав він з порога, ледь-ледь усміхаючись, так що тільки я розуміла, що слова адресовані мені і що він жартує.

— Ми маємо свої, — відповідала якась студентка, хіхікнувши, але він уже не чув: розкладав на трибуні чергові стоси списаних від руки паперів і розпочинав. У супроводі його дещо зависокого пронизливого голосу до нашої аудиторії вривалися Лазар Баранович із Касіяном Саковичем чи Кирило Транквіліон-Ставровецький, що його «учительноє» Євангеліє привселюдно палитимуть на площах Москви у 1627-му як люте послання диявола. Іван Величковський, український Джон Овен, неквапом проходжався між рядами зі своєю рукописною книжечкою «Зегар з полезегарком», яка залишилися невідомою сучасникам і яку віднайдуть лише двісті років по смерті автора. Стефан Яворський, колишній ректор Києво-Могилянської академії, а тепер прислужник російського царя Петра І, перед смертю слізно прощався перед нами з книгами, Климентій Зиновіїв римував усі можливі професії, а численні аноніми витали попід потрісканою стелею над нашими юними головами, ніби духи нехрещених немовлят.

Золотоволосий чоловік більше не жартував. Він, мешканець пострадянської провінції, обходився з українським бароко, немов зі священною кришталевою чашею, оздобленою перлинами і позолоченим обідком. З цієї чаші дозволялося