Читати книгу - "ДНК"

Моя мати покинула мого батька в Румунії й поїхала до Харкова, де я й народився. Вона потім писала йому, але відповіді не отримала. Коли спалахнула Московсько-українська війна, моя мама, дуже практична й вирозуміла німкеня, вирішила, що якраз настала пора відшукати мого батька. Був 1919 рік. Наша мандрівка на Захід тривала два місяці. З Києва до Львова добиралися ми на возах з пораненими січовими стрільцями. Від них мама нарешті довідалася про долю мого батька, він загинув ще чотири роки тому, ба більше — серед стрільців знайшовся один, що знав його дуже добре, приятелював з ним, і він таки розповів не дуже приємну для матінки новину: мій тато одружився вдруге. Маму це все сильно пригнітило, мета нашої подорожі раптом укрилася імлою.

Мені подобалося спілкуватися зі стрільцями, приглядатися до їхньої зброї. А ще я збирав ґудзики. Дорогою траплялося, що тифозні й важко поранені стрільці помирали, і коли їх мали ховати — я завше просив, щоб мені дозволили відрізати бодай одного ґудзика. І мені дозволяли. До кінця мандрівки в мене назбиралося їх зо три десятки, а якби я побував з ними у Трикутнику смерті, то мав би з тисячу, але то за умови, що я б звідти цілим вийшов. Кажуть, тиф косив там сотнями.

Серед стрільців було й кілька австрійців. Вони не були пораненими, вони просто вирішили повернутися додому, втративши віру в цей Богом проклятий народ, який не здатен змобілізуватися, не здатен стати одним цілим і розсипався на безліч отаманів, пройдисвітів, невдах, гультіпак і відчайдушних героїв. Моя мама з тими офіцерами швидко знайшла спільну мову. Коли ми зупинялися на постій у якихось містечках, то нас розбирали люди по хатах, але моя мама ніколи не ночувала зі мною, бо воліла з тими австрійцями відводити душу в корчмі. Не знаю, коли вона спала. Але принаймні нам була з того користь, бо ті австріяки помогли нам у Львові знайти хату, коли мама цілком справедливо вирішила, що нема сенсу мандрувати далі. В одного з офіцерів жив на Голоскові самотній батько. Офіцер збирався забрати його з собою й продав нам хату за невеликі гроші, які мамі вдалося зберегти.

Отак я потрапив у середовище для мене нове й дивне, бо хлопчаки, з якими мені доводилося бавитися, розмовляли мовою, якої я ні в зуб ногою, а коли перепитував, вони сміялися й обзивали москалем. Як я жив до війни, ліпше не розповідати, це було безконечне намагання впорядкувати своє життя, я хапався за все одразу, але зарібки мені йшли тяжко. Мама працювала в крамниці й усе, що вона могла мені запропонувати, — це бути трагачем[1]. Однак це було не для мене. Мама, щоправда, мала деякі підробітки, бо зникала на нічну працю, а коли приходила заспана до крамниці запізно, пан Шварц її сварив, а потім залишав у себе ще на півгодини після того, як зачиняв крамницю. Одного разу я прийшов за мамою і, поки підходив до крамниці, то бачив, що світиться, а як дійшов — раптом світло згасло. Я постояв, постояв і вже, було, намірився йти назад, коли світло засвітилося, а у вікні я побачив маму, як вона зачісує своє довге волосся. Я зрадів і постукав у вікно. Мама мене впустила. Пан Шварц сидів на канапі в шляфроку й мав дуже втішений вигляд, коли ми йшли, він насипав мені цілу жменю цукерок. Але вдома мама сказала, щоб я більше так не робив, бо пан Шварц не зобов’язаний щоразу пригощати мене цукерками.

Зате мені подобалося батярське життя, сповнене романтики й приємних несподіванок, я віддався йому з головою. Мама намагалася мене напоумити, але я її не слухав і постійно потрапляв у різні тарапати[2], не раз і в цюпі[3] доводилося побувати. Одне слово, перебивався я з табаки на тютюн, аж поки не втелющився в таку історію, що загримів до буцегарні надовго. Разом із Левком, давнім моїм кумплем[4], поцупили ми течку в одного фацета[5]. Ми тоді добряче хильнули в кнайпі «Під Цапком», а той бамбула теж собі дав за крават і сидів з посоловілими очима. Левко й каже: «Смикнімо йому течку, мо’, у ній шось путнє є». Тоді я пішов до того гостя ніби прикурити, а Левко потягнув течку, а відтак ми дали драла. У течці ми знайшли іно трохи злотих, посвідчення різні на ім’я Януша Томашевіча, радника, ну й повно різних магістратських паперів. Були там навіть військові плани та карта з позначками таємних схронів зброї на випадок війни. Ого, думаю, то нам велика риба попалася! Левко допитувався, що там, але я сказав, що то різна магістратська писанина. А вночі, як Левко заснув, я ту карту з позначками схронів зброї запхав за образ у куті. Левко жив сам, усе в нього було в порохах, і той образ був запорошений. Виглядало на те, що не скоро туди хтось полізе. Але наступного дня «Nowy Wiek» дає оголошення: хто, мовляв, знайде таку й таку течку, дістане нагороду. «Підем разом», — каже Левко. «Якого дідька, — я йому. — Ану ж то пастка, чого нам двом світитися, мені одному буде легше відбрехатися, аніж двом. А то знаєш, як буває — розведуть по різних кімнатах і почнуть допитувати, і якщо покази не будуть збігатися, то писки наші будуть прані».

Ну, і я поперся з тою течкою до магістрату. Там мене й скрутили. А коли проглянули течку й не знайшли карти, то почали гамселити. Я стояв на тому, що жодної карти не бачив, що взяв тільки ті злоті і що взагалі читати не вмію, але вірив, що та карта ще мені згодиться. Просидів я майже три роки й ще хтозна, скільки б сидів, але прийшли рускі й почали всі тюрми ревізувати: хто за що сидить. Я тоді відразу скочив з місця і: «Прошу мене до пана начальника, маю відомість державного значення». Повели до якогось пуриця[6]. Я й повідомив йому, що належав до підпільної комсомольської ячейки й украв течку в пана Томашевіча, і далі розповів про ту карту, яка зараз переховується в мого товариша, теж хороброго комсомольця. Пан начальник похвалив мою пильність і відразу відправив мене в супроводі двох бійців до Левка. Усю дорогу я думав лише про те, аби Левка не було вдома, а як буде, то