read-books.club » Сучасна проза » Номер нуль 📚 - Українською

Читати книгу - "Номер нуль"

279
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Номер нуль" автора Умберто Еко. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 8 9 10 ... 45
Перейти на сторінку:
обирати серед важчих машин, у яких використовують армовану сталь. Звісно, я не кажу про «Вольво», яка є справжнім танком, утім, надзвичайно повільна, бо маю на думці щонайменше «Ровер 820 ТІ», дешевший п’ятдесяти мільйонів, 230 км на годину, вагою 1400 кг.

— Та гадаю, ти відкинув цей варіант через те, що... — озвався я, вже теж ставши нав’язливо прискіпливим.

— Бо там розгін 8,2 — це ж черепаха, а не спринтер. Як «Мерседес С 280», завширшки 172 см, й якщо не зважати, що ще й коштує шістдесят сім мільйонів, має розгін до сотні за 8,8. І доставка протягом п’яти місяців. На це теж треба зважати, бо серед решти, що я тобі назвав, декотрі доставляють за два місяці, а деякі можна забирати відразу. А чому відразу? Бо вони нікому не потрібні. Вони ніби враз тобі віддадуть «Калібру турбо 16v», 245 км на годину, повний привід, розгін до сотні за 6,8, 169 см завширшки й коштує трохи більше п’ятдесяти мільйонів.

— Пречудово, як на мене.

— Е ні, бо важить лише 1135 кг., тільки 132 см. заввишки, найгірша з усіх, годиться для грошовитого покупця-гнома. Але якби ж лише у цьому були проблеми. Не враховуючи багажник. Найпросторіша — «Тема 16v турбо», завширшки 175 см. Серед вузьких авто я спинився на «Дедрі 2.0 LX», яка має місткий багажник, але розгін лише 9,4, важить трохи більше 1200 кг, маючи швидкість лише 210 км/год.

— Отже?

— Я вже не знаю, об що головою битися. У мене в голові моє розслідування, а я ночами просинаюся, щоб порівняти характеристики автівок.

— Чи ти все напам’ять вивчив?

— Я понакреслював таблички, але біда в тім, що я завчив їх, і тепер усе зовсім нестерпно. Я вже почав вірити, що машини створені лише для того, щоб я не міг їх купити.

— А чи ти не занадто підозріливий?

— Підозр ніколи не буває забагато. Сумніватися, завжди сумніватися — лише так можна збагнути істину. Хіба не так каже наука?

— І каже, й робить.

— Гаразд, отже, й наука теж бреше. Згадай про те, як виникла теорія про холодний синтез[40]. Там брехали місяцями, а потім дізналися, що то все казочки.

— Але ж дізналися.

— Хто? Пентагон, який, мабуть, хотів приховати якусь халепу. А може, ті, що відкрили холодний синтез, мали рацію, а інші, що звинуватили їх у брехні, — обманюють?

— Щодо Пентагону та ЦРУ — згоден, та ти ж не віриш у те, що всі журнали для автомобілістів контролюють секретні служби заможної юдейської правлячої верхівки, котра ховається у засідці. Я намагався дістатися його здорового глузду.

— Та невже? — відповів він, гірко всміхаючись. — Вони теж мають стосунок до великої американської промисловості та семи сестер нафти. Саме вони по-звірячому вбили Маттеї[41], подія, до якої мені, може, й діла б ніякого не було, але це ж вони розстріляли мого діда, фінансуючи партизан. Бачиш, як усе між собою пов’язане?

Офіціанти вже застеляли скатертинами столи, показуючи нам, що час, коли можна було випити лише два келихи винця, вже сплив.

— Колись із двома келихами можна було сидіти хоч до другої години ночі, — зітхнув Браггадочо. — Але тепер і тут прагнуть грошовитих відвідувачів. Незабаром і тут, мабуть, зроблять дискотеку зі стробоскопічним освітленням. Наразі тут ще все справжнє, але вже тхне підробкою. Уяви, мені казали, що цим міланським закладом уже давно володіють тосканці. Я проти тосканців нічого не маю, може, вони теж непогані люди, але пригадую, як, коли був малим, розповідали про дочку наших знайомих, яка невдало вийшла заміж. Один кузен, пояснюючи, у чому причина, натякав: треба звести мур за Флоренцією. А мати додавала: хіба за Флоренцією? Відразу за Болоньєю!

Поки ми чекали на рахунок, Браггадочо промовив до мене майже пошепки:

— Чи ти мені грошей не позичиш? Я за два місяці віддам.

— Я? Та у мене, як і в тебе, — ані копійки.

— Звісно. Не знаю, скільки тобі платитиме Сімей, і знати права не маю. Це я так сказав, аби сказати. Утім, ти ж заплатиш за нас, га?

Отак я познайомився з Браггадочо.

IV

Середа, 8 квітня

Наступного дня ми по-справжньому вперше зібралися у редакції усі разом.

— Ми випускатимемо газету, — казав Сімей, — за 18 лютого цього року.

— Чому за 18 лютого? — спитав Камбрія, який згодом вирізнявся тим, що завжди ставив найдурніші питання.

— Тому, що цієї зими 17 лютого карабінери увійшли в офіс Маріо К’єзи[42], директора «Піо Альберго Тривулціо» — великого цабе у міланському осередку соціалістичної партії. Ви всі про це знаєте: К’єза вимагав хабарі за підряд на прибирання у Монці, — справа на сто сорок мільйонів, від якої він вимагав десять відсотків. Тож, бачте, навіть будинок для літніх людей є доброю дійною коровою. Мабуть, доїв не вперше, бо прибиральник втомився платити й здав К’єзу. Тому пішов до нього, щоб сплатити першу частину з чотирнадцяти умовлених мільйонів, таємно почепивши мікрофон та телекамеру. Щойно К’єза взяв хабар, у кабінет зайшли карабінери. К’єза, злякавшись, добув із шухляди ще більший хабар, який, певно, взяв ще з когось, і кинувся в нужник, щоб спустити ті всі гроші в унітаз. Та перш ніж змив усі ті гроші, вже був у наручниках. Цю історію ви нагадаєте й отак, Кабріє, вже знатимете, що писати у газеті, яка вийде наступного дня. Підіть в архів, пильно перечитайте новини за той день і напишіть нам колонку на першій шпальті. Хоча ні, краще величеньку статтю, бо, як я добре пригадую вечірні випуски новин, того дня про цю подію не повідомляли.

— Гаразд, шефе. Вже йду.

— Чекай. Саме тут починається місія, яку взяла на себе «Завтра». Згадаєте, що протягом наступних днів намагалися не надавати цій події значущості, а Краксі[43] згодом сказав, що К’єза був лише звичайнісінький шахрай, тому йому дали спокій, але читач, який читав газети 18 лютого, ще не мав змоги знати, що прокуратура продовжувала розслідування й намацала справжню велику рибу — суддю Ді П’єтро, про якого зараз уже всі знають, але про якого у той час і словом не згадали. Ді П’єтро відправив на вогнище К’єзу, відкрив його швейцарські рахунки, змусив зізнатися, що то був непоодинокий випадок хабарництва. Поволі розкриває політичну схему, у якій

1 ... 8 9 10 ... 45
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Номер нуль», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Номер нуль"