Читати книгу - "Стрімголов. Історія одного життя"

Нас, студентів-медиків, не навантажували лекціями чи формальними інструктажами. Усе найважливіше нам пояснювали біля ліжок пацієнтів, а основним завданням було слухати і ставити відповідні запитання, занотовуючи подробиці анамнезу. Нас навчали послуговуватися очима й вухами, торкатися, відчувати й навіть принюхуватися. Слухати серцебиття, вистукувати грудну клітку, мацати живіт — ці та інші форми фізичного контакту були не менш важливими, аніж говорити з пацієнтом і слухати його. Завдяки цим дотикам могли виникати глибокі зв’язки на фізичному рівні; чиїсь руки часом могли мати лікувальний ефект.

* * *

Після отримання диплома 13 грудня 1958 року я мав у своєму розпорядженні кілька тижнів. Моє стажування у міддлсекській лікарні мало початися не раніше першого січня.[57] Вражений і схвильований тим, що я тепер лікар, що нарешті цього досягнув (ніколи не думав, що це трапиться, і навіть зараз подумки часом поринаю у світ вічного студентства). Попри збудження, трохи був нажаханим. Був певен, що все робитиму не так, виставлю себе на посміховисько, і зрештою мене вважатимуть невиправним і навіть небезпечним розтелепою. Тоді подумав, що тимчасове стажування у ці два тижні, що лишилися до роботи у Міддлсексі, допоможуть мені набути необхідної впевненості в собі й відповідних навичок. Зрештою мені вдалося знайти таку роботу за кілька кілометрів від Лондона, у лікарні Сент-Олбанса, де моя мати під час війни працювала у відділенні невідкладної хірургії.

Першого ж дня чергування мене викликали о першій годині ночі: у лікарню надійшло немовля з бронхіолітом. Я поспішив до відділення на огляд свого першого пацієнта — чотиримісячної дитинки з лихоманкою, посинілою навколо рота шкірою і задишкою. Чи вдасться нам із медсестрою врятувати її? Чи є для неї надія? Побачивши мій переляк, сестра підтримувала мене й надавала необхідні вказівки. Малюка звали Дін Гоуп,[58] і ми до смішного марновірно сприйняли це як добрий знак — немовби саме ім’я могло прихилити до себе Мойр.[59] Усю ніч ми працювали не покладаючи рук, і коли почав займатися сірий зимовий світанок, небезпека для Дінового життя минула.

* * *

Першого січня я розпочав працювати у міддлсекській лікарні. Вона мала дуже хорошу репутацію, хоча їй і бракувало духу старовини, властивого шпиталю святого Варфоломія, або ж «Бартсу», що датується ХІІ століттям. Мій старший брат Девід навчався у коледжі при шпиталі. Міддлсекська лікарня заснована 1745 року, тож була порівняно новою. Тоді, коли я там працював, вона вже з кінця 1920-х розміщувалася у новій будівлі. Маркус, найстарший серед моїх братів, проходив навчання у міддлсекській лікарні, а тепер я йшов його слідами.

Я півроку стажувався у терапевтичному відділенні, а тоді стільки ж — у відділенні неврології під керівництвом Майкла Кремера та Роджера Джилліатта, що утворювали блискучий тандем, але були майже по-комічному несхожі між собою.

Кремер — добродушний, привітний та ввічливий чолов’яга. Губи його ледь помітно кривилися у дивній усмішці — я так і не збагнув, від чого саме — чи то від звички іронічно сприймати світ, чи то від перенесеного раніше невриту лицьового нерва. Здавалося, для своїх стажерів і пацієнтів він завжди мав силу-силенну часу.

Джилліатт відзначався набагато меншою привабливістю: суворий, нетерплячий, нестриманий, дратівливий. Мені часом здавалося, що він ледь вгамовує у собі лють, готовий вибухнути будь-якої миті. Ми, стажери, відчували, що навіть незастебнутий ґудзик може викликати в нього напад гніву. Його величезні й чорні, мов смола, брови наганяли страх на підлеглих. Попри свій вік (йому було лише за тридцять), він нещодавно отримав призначення на посаду лікаря-консультанта, ставши таким чином одним із наймолодших консультантів у всій Англії.[60] Ця обставина аж ніяк не пом’якшувала враження від його грізного вигляду, радше навпаки, підсилювала його. Джилліатт був нагороджений Воєнним хрестом за видатну хоробрість, і у ньому вбачалася військова виправка. Я страшенно його боявся: кожне його запитання ледь не паралізувало мене. Як я дізнався згодом, багато хто з його стажерів мав схожі відчуття.

Кремер і Джилліатт послуговувалися зовсім різними підходами до обстеження хворих. Джилліатт привчав нас скрупульозно збирати відомості про все: черепні нерви (не пропускаючи жодного з них), опорно-руховий апарат, сенсорну систему тощо у строго визначеному порядку, відхилення від якого було неприпустимим. Він ніколи не дозволяв собі забігати наперед, пропускаючи якісь пункти, фокусуватися на розширеній зіниці, фасцикуляції,[61] відсутності черевного рефлексу абощо.[62] Процес діагностування означав для нього чітке дотримання алгоритму.

Джилліатт був насамперед науковцем і нейрофізіологом за освітою та характером. Складалося враження, що він шкодує про те, що доводиться мати справу з пацієнтами (чи стажерами), хоча, як я потім дізнався, він у спілкуванні зі своїми аспірантами був зовсім іншим — приязним і готовим прийти на допомогу. Він пристрасно захоплювався всім, що було пов’язано з електричними методами дослідження розладів периферичної нервової системи та іннервацією[63] м’язів, і був на шляху до того, щоб стати фахівцем світового рівня з цієї проблематики.

Натомість Кремер мав надзвичайно розвинене інтуїтивне чуття. Пригадую, як він колись поставив діагноз новоприбулому пацієнтові, як тільки той з’явився на порозі відділення. Джилліатт угледів хворого на відстані майже тридцяти метрів, схвильовано вхопив мене за руку й прошепотів на вухо: «Синдром яремного отвору!». Це вкрай рідкісний синдром, і мене вразило, що Кремеру з одного погляду вдалося розпізнати його з такої відстані.

Приклади Кремера та Джилліатта спонукали задуматися над порівнянням інтуїції та аналітичних здібностей, про що писав Паскаль у «Думках». Кремер мав неперевершену інтуїцію, буквально з першого погляду йому відкривалося все і навіть більше, ніж він міг втілити у слова. На відміну від нього, Джилліатт був насамперед аналітиком, досліджував явища поступово, однак при цьому мав здатність у деталях розповісти про те, що передувало захворюванню чи буде його наслідком.

Кремер надзвичайно співчував і симпатизував своїм пацієнтам. Здавалося, він читає їхні думки, інтуїтивно відчуває усі їхні страхи й надії. Як театральний режисер, що уважно стежить за грою акторів, Кремер спостерігав за їхніми рухами й поставами. Одна з його статей, моя улюблена, називалася «Стояння, сидіння, ходіння». Вона була демонстрацією того, скільки всього він помічав і розумів навіть до неврологічного огляду, навіть до того, як пацієнт встигав розтулити рота.

У п’ятницю по обіді він приймав хворих у поліклініці.