Читати книгу - "Життя і мета собаки"

Його звали Спайк.

Ми почули, як відчинилися двері машини Боббі, й усі разом загавкали, хоча стояла така спека, що дехто з наших лежав на череві в тіні й навіть не підвівся з місця. Відчинилася хвіртка, й увійшов Боббі, який вів на кінчику палиці великого, мускулястого пса.

Коли на тебе біжить уся зграя — це страшно, але новий собака навіть не поворухнувся. Він був такий темний і кремезний, як Ротті, й такого зросту, як Головний. Більша частина його хвоста десь загубилася, але той короткий оцупок, який залишився, не ворушився. Пес міцно стояв, рівно розподіливши вагу тіла між чотирма лапами. З його грудей викотилося тихе гарчання.

— Тихо, Спайку. Все нормально, — сказав Боббі.

Зі слів Боббі я зрозумів, що собаку звати Спайк, і вирішив: нехай спочатку його оглянуть всі інші, а потім уже я.

Головний пес, як завжди, був десь позаду, але тепер він вийшов з прохолодної тіні біля водопою і побіг зустрічати новоприбулого. Боббі зняв із шиї Спайка петлю.

— Спокійно, — сказав йому Боббі.

Тривога чоловіка передалася всій зграї, і я відчув, як у мене на спині хутро стає сторч, хоча й не зовсім розумів чому. Головний і Спайк, напружені, вивчали один одного, жоден не відступав. Зграя оточила їх щільним колом. На морді Спайка було безліч шрамів — сіруватих краплеподібних заглибин і виступів на чорному тлі.

Те, як Спайк сприймав нас, налаштовувало всіх проти нього. Це мене злякало, хоча все пройшло як слід: Спайк дозволив Головному псові покласти голову йому на спину. Новоприбулий анітрохи не пригнувся до землі, натомість він підійшов до паркана, уважно його обнюхав і задер лапу. Пси негайно зробили те саме на тому ж місці вслід за Головним.

Раптом над хвірткою з’явилася голова Сеньйори, і моя тривога почасти зникла. Дехто зі зграї вискочив із кола й побіг до неї, поставивши лапи на паркан так, щоб вона могла погладити кожного по голові.

— Бачите? Усе буде добре, — сказала Сеньйора.

— Таких псів вирощують для боїв, сеньйоро. Він не такий, як усі інші, мем.

— Ти будеш хорошим собакою, Спайку! — гукнула йому Сеньйора. Я ревниво поглянув на новенького, а той, коли почув своє ім’я, навіть вухом не повів, наче воно нічого не означало для нього.

Я хотів, щоб вона сказала: «Тобі! Хороший пес, Тобі!»

Натомість вона сказала:

— Немає поганих собак, Боббі, бувають погані люди. Собаці просто потрібна любов.

— Іноді в собаки всередині просто щось зламане, сеньйоро, і немає цьому ради.

Сеньора з відсутнім виразом опустила голову й почухала Коко за вушками. Я щосили сунув ніс під пальці Сеньйори, але вона, здається, навіть не помітила мене.

Пізніше Коко сиділа переді мною з гумовою кісточкою і старанно її гризла. Я не зважав: мені досі було прикро, що мене, улюбленця Сеньйори, так зневажили. Коко перевернулася на спину та гралася з кісточкою лапами: підіймала її, кусала, тримала її так легенько, що я розумів, що можу перехопити забавку, — і я стрибнув! Коко відкотилася вбік, і я погнався за нею, розсердившись, що вона грає в цю гру навпаки.

Я так зосередився на тому, щоб відібрати в Коко цю дурну кісточку (яку мав би носити я, а не вона), що не помітив, як усе почалося. Я побачив лише, що той самий бій, який, як усі розуміли, мав відбутися, уже розпочався.

Зазвичай бійка з Головним довго не триває — собака з нижчим статусом приймає покарання за те, що порушив порядок. Проте ця жахлива сутичка, гучна, близька й люта, здається, не мала кінця.

Два пси зчепилися, відірвавши передні лапи від землі. Кожен намагався стати вищим, їхні зуби зблискували на сонці. Нічого страшнішого, ніж їхнє завивання під час бійки, я в житті не чув.

Головний пес спробував, як зазвичай, схопити суперника за загривок: так можна показати свою владу, не завдаючи великої шкоди, але Спайк звивався й прицільно клацав зубами, а потім вхопив Головного за морду. Через це новоприбулий отримав рвану рану під одним оком, але разом із тим — перевагу над своїм суперником. Спайк почав нахиляти голову Головного до землі.

Зграя не робила нічого — ніхто нічого й не міг зробити: всі тільки хекали й стривожено бігали колами. Раптом хвіртка різко прочинилася й у неї вскочив Боббі, він тягнув за собою довгий шланг. На обох псів полетів струмінь води.

— Гей! Стоп, закінчуйте! Гей! — кричав він.

Головний пес слухняно відпустив суперника, а Спайк, немов не почув наказу людини, не розтискав зубів.

— Спайк! — крикнув Боббі. Він розвернув шланг і спрямував струмінь просто йому в морду — в повітря полетіла кров. Урешті Спайк відпустив, струсив з голови воду й подивився на Боббі. Подивився, як убивця. Чоловік позадкував, тримаючи шланг перед собою.

— Що там таке? Це новий? El combatiente?[1] — гукнув Карлос, вбігаючи у Двір.

— Sі. Este perro sera el problema[2], — відповів Боббі.

Сеньйора теж прибігла в Двір. Після того, як люди довго радилися, вони покликали Головного й намастили йому рани чимось із різким хімічним запахом — я зразу згадав милу жінку в прохолодній кімнаті. Головний звивався, зализував рани, хекав, прищулював вуха, а Карлос щось прикладав до дрібних подряпин на його морді.

Я ніколи не думав, що Спайк дозволить, щоб із ним зробили те саме. Проте він стояв і не заперечував, коли йому обробляли рану за вухом. Здається, він звик до цього, неначе цей запах був для нього чимось, що завжди з’являється після бійки.

Наступні кілька днів усі провели в душевних переживаннях. Ніхто, особливо пси, не розумів, на якому світі ми перебуваємо.

Спайк, звичайно, тепер був головним — він це нам показував, коли сходився з кожним у Дворі ніс до носа. Головний пес робив те саме, але по-іншому. Для Спайка найдрібніше порушення було підставою для покарання — здебільшого швидкого болісного укусу. Коли гра ставала дуже вже бурхливою і заходила занадто далеко на територію Головного пса, той завжди стримано попереджав: суворо дивився, можливо, гарчав. Спайк цілий день походжав Двором і кусав нас то за щось, то просто так. Якась у ньому була чорна сила, наче щось дивне й лихе шукало вихід.

Коли пси, здобуваючи собі вищий титул у зграї, викликали один одного на поєдинок, Спайк теж опинявся там і аж