Читати книгу - "Розколоте небо"

справедливий – ось такого перетягти б на свій бік! Але зробити це буде майже неможливо, бо з молоком матері він усотав поняття «моє» та «я сам собі хазяїн». Із дідів-прадідів такі Чорножукови зрослися зі своєю землею, сплелись корінням так, що по живому не віддереш. Можливо, з часом зміниться його світобачення, й він сприйме спільне господарство, але зараз його «моє» для нього найважливіше. Як його змінити? Як довести, що за колгоспами майбутнє?

Кузьма Петрович ще довго стояв у задумі, дивлячись у вікно, де вже тепер зима посипала свої володіння першим дрібним сніжком. Він не знав напевне, як буде діяти далі, щоб не сполохати Павла Серафимовича, а підійти до нього обережно, можливо, навіть тактовно. «Головне – не поранити звіра, бо перед лицем смерті він може стати небезпечним, – міркував Кузьма Петрович. – Важливо, щоб молодий комуніст не наламав дров – все-таки у нього більше повноважень, але менше стриманості».

Розділ 5

Порадившись, Кузьма Петрович та Іван Михайлович вирішили не запрошувати на перші збори селян уповноваженого з райкому. Метою зборів був не запис у колгосп, а роз’яснювальна робота та агітація. Потрібно донести до свідомості людей, що прийшли нові часи, коли треба відходити від одноосібних хазяйств та створити нове, спільне, більш перспективне господарство. Активісти, новоспечені комсомольці, обійшли всі двори, щоб сповістити про збори в кожній оселі. Звичайно, можна було цього й не робити, бо в селі вже не один день тільки й розмов, що про чекіста та комуніста, яких прислали для створення колективного господарства. До того ж нещодавно побував «у гостях» бандурист Данило. Від нього й дізналися, що повсюди йде колективізація та створюються колгоспи. Ці нові слова, як і зміни по селах, лякали людей, змушували перемовлятися поміж собою. Ніхто не знав достеменно, що їх очікує, а чекання й невідомість зробили людей обережними та настороженими.

Збори мали відбутися в сільському клубі, який знаходився в колишньому панському маєтку. Приміщення було доволі великим, тому його поділили на дві половини. В одній був клуб, в іншій – школа, а збоку пробили двері, де в одній кімнаті була сільрада, друга, з обшарпаними та полущеними стінами, поки що пустувала, тож там складали папери, фарбу та червону тканину для написання гасел, а в кутку примостилися мітла, кілька лопат і лежали дрова. До зборів написали гасло «План до двору, а господар додому!» та вивісили над сценою поруч із портретом Сталіна. Таким було розпорядження Івана Михайловича, який нещодавно їздив на нараду в район та десь запримітив такий напис. На сцену винесли великий стіл, накрили червоною тканиною. У відро з піском встромили древко з червоним прапором, поставили заздалегідь на сцені, а перед зборами примостили на стіл лампи для освітлення та графин із водою – теж нововведення Івана Михайловича.

Поступово приміщення наповнювалося людськими голосами. Селяни підходили, віталися, всідалися на довгі лави. Чоловіки пихкали цигарками та неголосно поміж собою розмовляли, обговорюючи погоду. Іноді хтось кидав жарт, і всі вибухали сміхом. Жінок і дівчат було набагато менше. Дівчата шушукали, стріляючи очима до гурту хлопців, жінки обговорювали то тільну корову, то дітей, які з першими холодами почали застуджуватися. Одна з жінок дістала торбинку смаженого соняшникового насіння, тож потяглися руки, розібрали по жмені і полетіли під ноги лушпайки. Поміж лавами бігали невгамовні дітлахи, ганяючись один за одним, але їх було небагато – не всі мали взуття, щоб у таку негоду вийти надвір. Діти притихли, щойно до приміщення зайшов чекіст. Ще б пак! Він був одягнений у шкіряну блискучу куртку, від нього пахло одеколоном, але не це так привернуло увагу дітей. На поясі чоловік мав кобуру, з якої виглядав наган. Хлопчаки зачаровано, з роззявленими ротами розглядали зброю.

– А він справжній? – запитав найменший, тицяючи пальцем на наган.

– Атож! – повагом сказав старший. – Звичайно, що справжній! – додав він та насунув картуза малому на очі, і всі хлопчаки засміялися.

– І патрони в ньому є? – запитав невгамовний малий, поправивши на лобі картуза.

– Еге ж! Не кукурудзою ж він заряджений! – пояснив старший, а всі одразу засміялися, підтримуючи друга.

– А в кого він буде стріляти? – знову спитав цікавий до всього малий.

– У ворогів. У кого ж іще?!

Хлопча на мить замовкло, не зовсім розуміючи, де ті вороги, в яких потрібно стріляти.

– От якби він дав мені постріляти! – зітхнув малий.

– То піди попроси.

– Не дасть! А якби дав, то я поцілив би в діда Панька за те, що він мене кропивою відшмагав за ті два яблука, які я восени вкрав прямісінько у нього з-під носа! – сказав хлопчина, викликавши знову сміх.

– Цитьте! – прикрикнув хтось із чоловіків, і хлопчаки побігли в кінець зали та примостилися на долівці попід стіною. У цей час на сцену вийшли кілька людей і сіли за стіл.

Кузьма Петрович підвівся, й гамір потроху вщух. Щербак огледів присутніх. Пелехи сизого диму огортали притихлих на лавках людей. На нього дивилися сотні селян – хто з цікавістю, хто насмішкувато, хто з недовірою.

– Товариші! – почав свою промову Кузьма Петрович. – Дякую вам, що знайшли час та пристали на пропозицію прийти на збори. По-перше, дозвольте представити, якщо ще хтось не знає, оперуповноваженого від ДПУ, комуніста, чесну та поважну людину Лупікова Івана Михайловича, – сказав він, і приміщення вибухнуло реготом, бо хтось із чоловіків одразу його озвучив по-новому, додавши «за» попереду слова. Іван Михайлович побуряковів. Щоразу до його прізвища причіпляли спереду оте «за», від чого воно ставало до реготу смішним та образливим. Кузьма Петрович витримав паузу, поплескав у долоні. До нього приєдналися оплески із зали.

Іван Михайлович підвівся, кивнув головою, а Кузьма Петрович оголосив перший пункт черги денної – вибори нового голови сільської ради. Кандидатура Максима Гнатовича Жаб’яка була підтримана одноголосно, чи тому, що була ним запропонована, чи то й справді всі були згодні, чи це питання найменше всіх цікавило. З другого питання Кузьма Петрович надав слово Івану Михайловичу. Почав він промову про невиконання селянами планів хлібозаготівель. Довго розказував, яке важливе для держави виконання плану, бо «країна на вас покладає надію і не допустить саботажу ні в якій формі».

– Ви ж не вороги державі, яка вчить ваших дітей у школах зовсім безкоштовно? Діти пролетаріату, діти робітників на будівництвах, на заводах, у місті повинні бути нагодовані. Чи не за це ми проливали кров у Громадянській? – палко промовив Іван Михайлович. Товстенький, низького зросту, з рідким русявим волоссям, він говорив запально, аж розчервонівся, і на лобі виступив піт.