Читати книгу - "Король Літр"

Как рассказать про лето? Как рассказать про прохладную чайную в густом саду среди жары, где мясо с картошкой подавалось в больших горшках, из крана текло холодное пиво, а на стенах висели большие картины, написанные на клеенке (этапы жизни Тараса Бульбы), и вишни можно было рвать прямо из окна. Про ночные драки на танцплощадке, которые волшебным образом прекращались при появлении Ивана со своим новым другом – цыганом с золотыми зубами, главным бандитом города. Про то, как они вместе с цыганом напились портвейну на быстроходном корабле под названием «Ракета», после чего цыган выпал за борт, а Иван поймал его и некоторое время тащил в кильватерных бурунах эту диковинную, золотозубую и пышноусую тварь, пока, наконец, не втащил его обратно, после чего тут же выпал сам и прохлаждался, вися на могучей руке в пенном водовороте, хохоча и выкрикивая хайямовские рубаи прямо посреди фарватера великой реки. Время шло, мы продолжали жить и безобразничать. Академия была закончена: некоторые уехали покорять столицу империи, кто-то женился, кто-то успел умереть, а кто-то спиться. Иван не объявлялся, говорили, что он уехал в Черновцы, но однажды я все-таки встретил его. Он потолстел и стал как-то ниже, на руке у него висела маленькая, похожая на благополучную амбарную мышь женщина. «Як ти міг, Іван», – вырвалось у меня сдуру. Иван улыбнулся своей ласковой улыбкой и пощекотал усами мое ухо. «Знаєш, – шепнул он, – я просто человека пожалів». Был ли он героем? На верное, да. Маршал Ланн, один из орлов Бонапарта, как-то сказал, что гусар, который в тридцать лет не убит, – не гусар, а дерьмо (ему самому в тот момент было тридцать четыре, и вскоре его убили). Наверное, он имел в виду, что героизм всегда влечет за собой известные последствия. Если частота отклонений от этого правила превышает допустимую, это ставит героизм под сомнение. Но на самом деле все еще хуже. Героем вообще нельзя быть долго, потому что негерои устают от его геройства. Если же он упорно продолжает геройствовать, он становится неприятен; своей безупречностью он как бы подчеркивает ущербность всех остальных. И что же ему тогда остается, кроме как умереть или, что еще противнее, стать таким же, как вся эта сплоченная отсутствием героизма банда? Не потому ли старый Язон устроился питьевой греческий «биомицин» под тяжелой и ненадежной кормой «Арго»? Но все же зачем? Почему?

«Подя, заходь, бо проп'ю гроші. Федір»

З Федором Тетяничем я познайомився наприкінці сімдесятих, коли після інституту з групою молодих художників я прийшов працювати в комбінат монументально-декоративного мистецтва. Тут усім заправляли мордаті та вусаті рагулі. Рагулі вважали себе національно свідомими, кожен тримав в кишені свою помірковану та конформістську дулю. Крім дулі, їм були притаманні: цілковита бездарність, провінційна обмеженість і повна відсутність почуття гумору. В комбінаті процвітала «шароварщина». Навіть непрофесійному оку був помітний гидотний рівень всіх цих численних фресок, вітражів і мозаїк, де шаровари роздувалися, як пухлини, а їх власники вусами підмітали підлогу. Рагулів, однак, це не бентежило, себе вони вважали останнім «П'ємонтом» українського мистецтва, а нас – піжонами та небажаними конкурентами. Федір сяяв на цьому сірому тлі, як тропічний птах з Нової Гвінеї серед зграї ворон. В крислатому «борсаліно», в мештах на високих підборах і плетених помаранчевих штанях він розсікав задушливе комбінатівське повітря. В руці у нього виблискувала банка з червоною фарбою. Попереду Федора чимчикував голова художньої ради, Федір скрадався за ним, як тигр-людожер. Кожен крок начальства він старанно обводив червоною фарбою. На підлозі незрозумілим дороговказом майоріли червоні сліди. Начальницьким черевикам теж трохи перепадало. Щоб не бути пофарбованим, начальство змушене було стрибати. Звислі вуса і набряки під очима підстрибували в такт. Сам Федір на той час робив величезну мозаїку на Київському заводі художнього скла. Замість банальної смальти, абож, ще гірше, керамічного «кабанчика», передбачалося класти мозаїку з вишуканих матеріалів, чільне місце серед яких займали консервні банки, гаєчні ключі, деталі іржавих механізмів та інший непотріб постіндустріальної цивілізації. Ясна річ, замовник у захваті від усього цього не був. Чим все скінчилося, я не пам'ятаю, скоріш за все автору заплатили за картон і ескіз (замовник при цьому чухав потилицю і матюкався), авангардний твір було знищено нечутливими до мистецтва пролетаріями, а гроші списали на наочну агітацію.

Якось Федір позичив у мене гроші. Минуло кілька років, я давно про них забув і тому був трохи здивований текстом записки, приліпленої слюнями до моїх дверей: «Подя, заходь, бо проп'ю гроші. Федір». Заходити треба було у майстерню на вулиці Перспективній. Я відчинив двері і побачив печеру. Зверху, а також з усіх боків звисало і стирчало «щось». Це можна було б назвати космічним звалищем, наочною ілюстрацією до теорії ентропії. Здавалося, що Федір почистив цивілізацію кінця двадцятого сторіччя, як рибу, тіло якої викинув на смітник, а лускою прикрасив своє житло. Заповзти в цю нору можна було тільки рачки, і я повз, чіпляючись вухами за іржаві гайки, старі годинники, гандони і здохлих метеликів. У глибині печера розширювалася, за столом сидів Федір в чорній мантії і слухав магнітофон. «Ум-м-м-м-м…А-а-а-а-а-а… Гм-м-м-м…С-c-c-c-c…» – бубнив апарат, старанно сортируючи частоти на дві великі колонки. «Це мої вірші, – пояснив Федір, віддаючи мені гроші, – хочеш – слухай, а хочеш – повзи назад». Для того щоб розвернутися, треба було проповзти трохи вперед, і я лишився. Федір дістав горілку…

Інша нагода послухати вірші Федора випала мені, коли Ігор Палійський, автор безсмертної поеми «Русь», запросив мене в підвал на вулиці Леніна (тепер Богдана Хмельницького) послухати гурт «Ностальгія за мезозоєм». Колись в цьому підвалі під квітковим магазином (біля зоокрамниці) робили соснові вінки для небіжчиків, тут же прикрашали їх квітами (живими дорожче, паперовими дешевше) і, причепивши насамкінець жалоб ну стрічку з написом «бронзянкою», старанно виведеним інвалідом Борисом Івановичем Колодочкою, відправляли «іздєліє» нагору замовнику. Борис Іванович був мовчазний і загадковий, як герої Байрона, він брав роботу (тобто вінки і стрічки) «на дом», їздив на старому «Запорі» і був трошки схожий на Сільвера. Таємниці своїми чорними крильцями тріпотіли над його червоною пикою. Так одного разу я випадково втрапив до нього у квартиру (ми мешкали в одному будинку). Вінки, обвиті стрічками, стояли вздовж стін. Посередині, за не зовсім чистим столом