Читати книгу - "Данило Галицький"

Данило насупився. Він і сам розумів, що поодинці йому з Батиєм не впоратися. Поманив пальцем – потрібно на череві повзти, хвостом крутячи. Ось Александр Невський недавно ярлик на князювання отримав, тепер Батий його новими милостями обсипає, землями наділяє, ясак знижує. А Данило? Рік за роком відмовляється їхати в Орду, хоча йому давно подорожню виписано. І чого він цим домігся? Навіть вірна дружина за впертість картає, та й сини з тривогою дивляться: чи не надто круто бере батько? Чи не даремно опинається там, де інші давно поступилися? Чи не забракне сил, щоб протистояти Золотій Орді?

– Синів із собою не візьму, – пробурчав Данило, начебто визнаючи, що погарячкував, коли заявив, що не поїде до Батия на Ітиль-річку. – Удома залишаться. Нíчого їм серед ординців обтиратися. Нічого доброго там не навчаться.

Анна поцмокала язиком:

– Ой, Даниле, Даниле! Посол ханський зрозуміло сказав: із сім’єю. А ти спершу мене брати відмовився, тепер дітей.

– Не розумієш ти, Анно.

– Чого ж це я, цікаво знати, не розумію?

– А того, – мовив Данило, – що Батию діти мої потрібні, щоб гнути мене, в баранячий ріг скручувати, робити мене податливішим за глину.

– Це як же? – насторожилася Анна.

– От візьму я, припустімо, Лева із собою. І думатиму не про справу, а про те, як голову його молоду, гарячу зберегти. Ні, Анно, не проси. Не дозволю я тартарину попихати мною, як йому заманеться. Мене ж бо не підкупить, не залякає. А сини… за них душа болітиме – ось і стану слабким. Негоже це князеві. Негоже.

Уперше з того дня, як Данило відповів гінцям Батия, що приїде у ставку на Ітиль-річці, Анна відчула не цікавість, не передчуття довгої розлуки, а укол тривоги. Досі вона не думала, що чоловік може не повернутися зовсім. Розгніває хана, а голову винувато не схилить – ось і кінець йому настане. І що тоді робити? На синів надія невелика: вони хоч і дорослі, але не дуже самостійні, звикли на батька озиратися. Їм земель галицьких не втримати, не втримати. Таке тільки Данилові до снаги.

Багато років боровся він за Галич і переміг, отримавши в нагороду значний шмат землі від Перемишля до Болохова, від Райгорода до Коломиї. Здавалося б, володій і радій, та хіба дадуть вороги та заздрісники? З півдня угри підтискають, на заході ляхи мечі гострять, на півночі тевтонці з лівонцями бронею брязкають, на сході Орда темною хмарою суне…

Немов читаючи думки Анни, Данило тихо сказав:

– Знаєш, мила моя, але ж наше князівство тепер Русь і є. Нічого більше не залишилося. Усе прибрали до рук вороги, де силою, де хитрістю. Київ, Чернігів, Рязань, Московія… Не руські князі там правлять, а слуги ханські. Огидно думати про це, Анно. Не знаю, як обернеться в Орді, але одне достеменно скажу. – Данило помовчав, ретельно добираючи слова, а тоді закінчив: – Не буду я данину збирати для Батия. Гордість не дозволить. Не звиклий я спину гнути.

– Але ж тоді…

Анна осіклася і затиснула рота долонею, злякавшись власних думок.

– Бог дасть, не пропаду, – сказав Данило, дивлячись у темну стелю над собою. – Під Ярославлем переміг і в Тартарії не схиблю.

Анна ласкаво провела рукою по його грудях, куйовдячи волосся, звите тугими кільцями.

– Молитися за тебе буду вдень і вночі.

Вона знала, що такі обіцянки легко забуваються згодом, але зараз їй хотілося сказати чоловікові щось особливо тепле, особливо ласкаве.

– Молися, – погодився Данило, натягуючи на себе важку ведмежу шкуру, що зберігала запах звіра. – Усе ж таки легше буде. Бог допоможе, не може не допомогти. Ми ж не антихристи якісь. Віра наша праведна, віра славна. Пам’ятаєш митрополита Кирила? Він так і говорив: православні.

– А потім узяв і кинув тебе, – нагадала Анна з несподіваною злістю. – Усі вони такі. Не пам’ятають добра, невдячні.

Данило повернув до неї обличчя, що смутно біліло в темряві:

– Ти про кого?

– Про людей, про кого, – буркнула Анна.

– Вони різні, люди. І чинять по-різному.

Голос Данила пролунав нерозбірливо, як у п’яного. Дуже скоро він заснув, закинувши руку під голову. Послухавши його рівне дихання, Анна тихенько підвелася й теж підійшла до вікна, де недавно стояв її чоловік. Шкіра примарно сріблилася в місячному сяйві. Власна нагота хвилювала і трішки бентежила, хоч ніхто не міг побачити княжну ні знизу, ні з крутого даху навпроти. Анна озирнулася на чоловіка, що сопів. Коли був молодший, то був бадьорий і невтомний, а тепер трохи забавиться – і спить. Нудно. Самотньо. І так тривожно, що серце спійманою пташкою в грудях б’ється.

Швидко переступаючи по фарбованих мостинах, Анна повернулася в ліжко, закуталася в хутра й заплющила очі. Щоб швидше сон здолав, уявляла собі безмежний зелений луг, розсипи квітів, метеликів, що пурхають над ними.

Але несподівано на цьому лузі виникла чоловіча фігура, і належала вона не її чоловікові, а іншому – молодому, широкоплечому, з вузькими стегнами, з гладкими обличчям і тілом.

Злякавшись, що уява, дай їй волю, розгориться ще сильніше, Анна почала читати молитву.

* * *

Ранок розлуки видався похмурий, відповідав настрою тих, що від’їжджали, і тих, що проводжали. Вітер гнав сірим небом сірі хмари, і весь світ теж здавався сірим, немов утратив звичні фарби. Загнуздані, засідлані коні били копитами і штовхалися біля конов’язі, з’ясовуючи, хто з них сильніший. Дружинники, загальним числом сто, поводилися стримано, спілкувалися чинно, хмільного не пили, думали дедалі більше про те, чи повернуться назад із далекої чужини. Там, у широкополих ітильських степах, їх буде лише жменька проти цілої Орди, що славилася своєю войовничістю та жорстокістю.

Якщо невеселі були дружинники, звиклі до небезпек ратного життя, то про майстрових, конюхів, куховарок і слуг, набраних у похід, і говорити нічого – зажурилися вони, дехто навіть плакав і ридав, наче їх заживо в могилу клали. Один просить не згадувати лихим словом, другий сорочку на грудях рве, дівчину втрьох від судженого відірвати не можуть.

Подивитися на від’їзд князя Данила зібралося стільки народу, що за різьбленими воротами гул стояв, як у величезному, в людський зріст, вулику, населеному бджолами. Здавалося, весь Холм – улюблена обитель князя – почав ворушитися від великої кількості ніг, що топтали його схили, прикрашені величними стінами й баштами. Будівничі, орачі, рибалки, пастухи і священики, зброярі та землекопи, русичі і лівонці, ляхи і угри, діти і дорослі, чоловіки і жінки – усі вони зійшлися до палацу, збудованого