Читати книгу - "Після тебе"

А ось і воно. Я намагалася дихати. Керолайн абсолютно відмовилася на мене дивитися, приділяючи всю увагу розтягуванню.

— Ну що ж, вітаю з весіллям.

Він гордо глянув на свою майбутню дружину, милуючись її сильною ногою.

— Знаєш, як кажуть, одразу розумієш, коли час настає. — Його усмішка виказувала якусь нещиру спробу виправдатися. Це мене й добило.

— Ну звісно. Сподіваюся, ти відклав досить грошей на весілля — це ж недешево.

Вони обоє глянули на мене.

— А що там із мою історією, яку ти продав у газети? Тобі добре заплатили, Пате? Пару тисяч, не менше? Тріні так і не вдалося дізнатися, скільки саме. Думаю, за смерть Вілла точно можна купити кілька красивих костюмів із лайкри, так?

Керолайн кинула на нього такий погляд, що я зрозуміла: цю частину своєї історії він ще не розповідав.

Він подивився на мене, і на його щоках почали наливатися дві червоні плями.

— Я не маю ніякого стосунку до цього.

— О, ну звичайно ж, ні. Ну, приємно було тебе побачити, Пате. Щасти тобі з весіллям, Керолайн! Ти точно будеш най… найсильнішою нареченою в місті.

Я розвернулась і повільно зайшла в дім. Зачинила двері, сперлась на них спиною. Серце колотилось об груди. Я так і стояла, аж доки не переконалася, що вони побігли далі.

— Виродок, — сказав дідусь, коли я прошкутильгала у вітальню. Потім знов кинув нищівний погляд у вікно. — Виродок. — І захихотів.

Я дивилась на нього і раптом сама почала сміятись. Уперше за останній час.

— То як, вирішила, що робитимеш далі? Коли тобі покращає?

Я лежала на ліжку. Тріна телефонувала з коледжу — вона чекала на Тома, поки той у футбольному гуртку. Наді мною на стелі розкинулося ціле сузір’я з блискучих наліпок Томаса — їх, мабуть, тепер і не прибрати без доброї половини самої стелі.

— Ще ні.

— Але ж треба щось робити. Не можна просто відсиджувати зад цілу вічність.

— Я і не відсиджую зад. І моє стегно ще болить. Фізіотерапевт каже, що краще лежати якомога більше.

— Мама і тато цікавляться, що ти плануєш. У Стортфолді роботи немає.

— Я знаю.

— Ти наче дрейфуєш кудись. Тобі нічого не цікаво.

— Тріно, я щойно впала з даху. Мені треба відновити сили.

— Ну а до того ти вешталася світом. Потім працювала в барі — щоб знайти те, чим хочеться займатися. Тобі треба трохи впорядкувати безлад у голові. Якщо ти не збираєшся навчатися, то слід нарешті вирішити, що робитимеш зі своїм життям. У будь-якому разі, якщо поки ти збираєшся лишитись у Стортфолді, треба здати твою квартиру. Мама й тато не можуть утримувати тебе довіку.

— І це каже жінка, яку банк «Мама й тато» підтримує вже років вісім.

— Я навчаюся, на денному. Це різні речі. Крім того, я продивилася твої банківські виписки, поки ти була в лікарні. Оплатила твої рахунки. У тебе залишилось приблизно півтори тисячі фунтів — це з лікарняними. А до речі, куди, в біса, ти дзвонила за океан? Ті дзвінки коштують цілу купу грошей!

— Не твоє діло.

— Я склала список агентів з нерухомості в тому районі — вони займаються орендою. Потім можна ще раз переглянути пропозиції в коледжах — може, хтось вилетів з того курсу, на який ти хотіла вступити.

— Тріно, ти мене втомлюєш.

— А що, який сенс стирчати там без діла? Тобі відразу стане краще, коли ти матимеш якусь мету.

Так, мене це дратувало, але в цих чіпляннях сестри було щось підбадьорливе. Крім неї, ніхто не зважувався на таке. Мої батьки, мабуть, і досі вважали, що в мене не всі клепки в голові на місці і зі мною треба поводитися, як із дитиною. Мама складала мій випраний одяг на ліжку, охайно згорнутий, тричі на день готувала мені їжу, а коли я перехоплювала її спостережливий погляд, вона вичавлювала якусь незграбну посмішку, яка передавала все, що ми одна одній не казали. Тато возив мене на фізіопроцедури, дивився зі мною телевізор і не глузував з мене. Тож тільки Тріна поводилася зі мною як завжди.

— Ти ж знаєш, що я казатиму, правда?

Я перевернулась на бік і скривилася від болю.

— Знаю. А може, ні.

— І ти знаєш, що сказав би Вілл. У вас була угода — і ти не можеш порушити своє слово.

— Ну все, досить. Цю розмову закінчено.

— Добре-добре. О, Том виходить із роздягальні. Побачимось у п’ятницю! — Вона сказала це так, наче ми говорили про музику, плани на відпустку чи шампуні.

Вона роз’єдналась, а я лишилася лежати і дивитись у стелю.

«У вас була угода».

Була. І дивися, що тепер вийшло.

Тріна добряче діставала мене, проте за ті декілька тижнів, що я пробула вдома, мені стало значно краще. Палиця вже була мені не потрібна — з нею я почувалася так, наче мені вже під дев’яносто. Та я й забувала її всюди, куди ходила. Майже щоранку ми з дідусем ходили гуляти в парк — на цьому наполягла мама. Лікарі радили дідусеві щодня робити якісь фізичні вправи, але одного ранку вона вийшла за ним слідом і побачила, що він іде прямісінько в магазин на розі, де купляє величезний пакунок шкварок і з’їдає їх дорогою додому.

Ми ходили повільно: обоє кульгали й обом було насправді нікуди йти. Мама постійно заохочувала нас піти погуляти навколо замку — щоб «змінити оточення», — але я ігнорувала ці пропозиції. Щойно ми виходили вранці за ворота, дідусь теж упевнено кивав у бік парку — і не тільки тому, що туди ближче чи там неподалік букмекерська контора. Думаю, він знав, що я не хочу йти до замку. Я ще не була готова. І вважала, що ніколи не буду.

Ми робили два повільних кола навколо ставка з качками, сідали на лавку й дивилися, як батьки приводять малечу погодувати птахів, як курять підлітки, сварячись одне з одним — перші безпорадні спроби залицянь. Потім ми йшли в букмекерську контору, де дідусь міг просадити три фунти в подвійній ставці на коня з кличкою Собачий Хвіст. Виходячи звідти, він сумно жмакав свій квиток і кидав його у смітник,