Читати книгу - "Клуб невиправних оптимістів"

У Франка в кімнаті були суто політичні трактати. Дідусь Філіпп поважав лише Поля Бурже[31], чиї романи обожнював ще замолоду.

— Хоч як крути, а довоєнна література — то геть інша штука.

Він скуповував цілі книжкові колекції в книгарнях вулиці Одеон. Ні, він їх не читав, просто складав домашню бібліотеку. А я був непоборним читачем. Можна сказати, читав за всю родину. Спросоння я вмикав світло, хапав книжку і більше не випускав із рук. Маму чисто бісило, що я буквально не висував носа з книжки.

— Тобі що, більше нема чим зайнятись?

Вона не зносила, коли я не слухав, що вона до мене зверталася. Після низки невдалих спроб дістати від мене бодай якусь відповідь вона сама видирала книжку з рук. А ще мама вигадала дієвий спосіб догукатися мене вечеряти: вона вимикала просто з кухні світло в моїй кімнаті, тож мені залишалося човгати до них. Хоча я читав і за столом, чим дратував уже тата. Я читав, чистячи зуби у ванній. Їм доводилося тарабанити у двері, щоб я поступився місцем. Читав на ходу. Дорога до ліцею забирала п’ятнадцять хвилин. Ця чверть години читання розтягувалася на добрих тридцять хвилин, а то й довше. Тому я виходив заздалегідь. І все одно запізнювався, за що мене безперестанку залишали після уроків за кожні три запізнення без вагомої причини. Я навіть не пояснював цим кретинам, які начебто нас чогось навчали, що мої запізнення були обґрунтовані та неминучі. Маю визнати: мій янгол-охоронець таки захищав мене та скеровував. Бо я жодного разу не вдарявся в стовп та не потрапляв під машину, переходячи вулицю із книжкою в зубах. Я оминав собачі какавельки, які псували паризькі тротуари. Я нічого не чув. Нікого не бачив. Просуваючись як у тумані, дивом я неушкодженим добирався до школи. Не покидав читати практично на всіх уроках, ховаючи розгорнуті книжки на колінах. Жоден учитель мене так і не застукав. Я вчергове запізнювався, коли кілька захопливих сторінок сковували мене на невизначений час простісінько посеред тротуару. Найгірше було із пішохідними переходами: я невиправно не встигав, аж доводилося мені сигналити.

Урешті я виокремив дві категорії письменників: ті, що дозволяли приходити вчасно, і такі, що змушували спізнюватися. Скажімо, російські автори мені подарували силу-силенну відбувань. А коли зачинався дощ, я вмощувався під першим-ліпшим парапетом, де можна було спокійно дочитати. Період Толстого був справжнім «чорним місяцем». Бородінська битва вартувала трьох годин після уроків. А коли кілька днів по тому я пояснив класному керівнику-дисертанту, що запізнився через суїцид Анни Кареніної, він вирішив, що я знущаюсь. Ще гірше я вчинив, коли зізнався, що достеменно не вловив мотив її самогубства, тож змушений був перегорнути назад, щоб нарешті збагнути причину. Він залишив мене аж на два четверги[32]: перший — за вже «надцяте» запізнення, а другий — бо ця ідіотка не заслуговувала ані на крихту уваги. Але я не образився. Бо так дістав нагоду дочитати «Пані Боварі». Якщо я брався за автора, то до самого кінця не закидав, навіть якщо той виявлявся складним. У горах чи на морі — всюди я доводив батьків до відчаю: цілісінькими днями читав, нехтуючи їхніми розвагами. Бібліотекарки муніципальної бібліотеки, що навпроти Пантеону, завжди недовірливо приймали в мене книжки, які я повертав, нещодавно взявши. Вони проводжали мене недовірливим поглядом. Але я на них не зважав — мене цікавила тільки полиця з автором, якого я наразі читав. Я ковтав класиків, вибраних за власними літературними критеріями. Я не просто читав романіста. Спершу я знайомився з біографією, відповідно, я не міг уподобати твір, якщо автор був мені неприємний, бо сама людина завжди важливіша од книжки. Якщо вона прожила славне та героїчне життя, то й романи я обожнював, а якщо це був посередній та огидний тип — такі твори мені давались нелегко. Сент-Екзюпері, Золя та Лєрмонтов не лише за самі романи були моїми улюбленцями. Так само я любив Рембо за його блискуче життя та Кафку — за скромне й тихе. А що його робити, якщо обожнюєш Жуля Верна, Мопассана, Достоєвського, Флобера, Сіменона і ще багатьох, які значилися тими ще поганцями? Мені варто їх забути, ігнорувати й до рук більше не брати? Удавати, що їх узагалі не існує, тоді чому їхні романи мене так і ваблять? Як же їм удалося створити такі виняткові речі, адже були вони такими відразливими суб’єктами? Коли я запитував про це своїх товаришів, вони дивилися на мене як на ірокеза. Ніколя запевняв, що і без них є безліч авторів, гідних моєї уваги, тому я можу не гаяти час на тих, хто зрадив свою творчість. Але це було не так. Нудотні трупи спочивають у кожній шафі. Коли я підійшов із тим самим запитанням до вчителя французької, то почув, що всякий автор із підручника «Леґард і Мішард»[33] заслуговує на вивчення; і взагалі, якщо вже всіх рівняти згідно з мораллю та громадянським обов’язком, доведеться вилучити з підручника щонайменше 90 % письменників. Не слід піддавати анафемі геть усіх, лише в найкритичніших випадках. Саме останні не «легардимішардовані», бо не гідні шкільної програми.

Думка дідуся Енцо стала для мене вирішальною. Однієї неділі ми бродили коридорами Лувру і я розповів, у яку втрапив халепу. Напередодні я саме дізнався, що Жуль Верн був упертим антикомуністом, ще й затятим антисемітом. Він знизав плечима і показав мені на найближчі полотна. А що я взагалі знаю про митців, роботами яких захоплююсь? Якби я близько знав Боттічеллі, Ель Греко, Енґра чи Деґа, чи заплющив би очі, щоб більше не бачити їхніх творінь? Чи варто мені затуляти вуха, щоб надалі не слухати більшість композиторів чи рок-співаків, яких так сильно люблю? Як наслідок, я був би приречений жити в утопії, конаючи від нудьги. Хоча в поблажливості його не звинуватиш: моя дилема перед ним не стояла — тільки витвори мистецтва мали значення. Мені не зашкодить судити людей за їхньою працею, а не за життєвим шляхом. Коли Енцо побачив, що не цілком мене переконав, він додав:

— Прочитати й полюбити роман такого собі покидька — ще не злочин, це не зобов’язує поділяти його життєві переконання й не робить тебе спільником, це означає тільки, що ти визнаєш його талант, аж ніяк не моральні принципи та ідеали. До прикладу, я не потис би руки Ерже, але все одно люблю Тентена[34]. До того