Читати книгу - "Вибрані листи"

в інших описах, наприклад, Вадимонського озера (VIII, 19), ті описи висновуються з подиву й зачарування: «ніщо так не зачаровує, як творіння природи». Подив будить думку (у кожнім описі — не лише гостре око письменника-пейзажиста, а й дослідника), а ще — прагнення поділитися побаченим: «Чи бачив ти коли-небудь джерело Клітумна? Якщо ні (думаю, що ні, інакше б розповів мені про нього), то постарайся побачити. Я ж побачив його лиш нещодавно й не можу пережаліти, що так пізно». Чому? Бо, поки його не бачив, був убогіший душею. Справді, що таке душа, що таке настрій, як не струни, якими людина тягнеться до живого світу природи? А щоб поділитися тим настроєм, тим зачаруванням, потрібне мистецтво; тут — мистецтво слова; його й вдосконалює автор «Листів».

Різне у листах Плінія: образки з життя — зворушлива розповідь про дивну приязнь, що зав’язалася між хлопчиком і дельфіном (IX, 33); моторошна історія про дім із привидом (VII, 27), епізоди ділового життя — перебіг судових засідань; приватного — розповіді про всіляких людей; літературного — про так звані рецитації (щось на зразок нинішніх презентацій), і всюди — відповідний стиль, мова, художні засоби; всюди авторові вдається вести листовну мову живо, зацікавлено. Скажімо, про ці ж рецитації (I, 13), — звичай публічно читати свої ще неопубліковані, переважно поетичні, твори (recitare — читати, виголошувати). Молодих «талантів» не бракувало («А щодо віршів, то всі ми їх пишемо, вчені й невчені», — ще Горацій зауважив) — всяк хотів зажити літературної слави. Гірше було зі слухачами: «Щедрим ужинком поетів потішив нас цей рік: «упродовж квітня, ледь не щоденно, — публічні читання. Мені приємно, що пожвавлюються літературні студії, що заявляють про себе талановиті ймена, а от слухачі сходяться не вельми жваво».

Саме завдяки тим не конче зацікавленим слухачам ми маємо змогу побувати на одному з таких читань, наче й ми — серед запрошених: бачимо їх і чуємо: «Більшість, засидівшись у портиках, годинами щось теревенять і лиш час до часу велять, щоб їм повідомили, чи вже увійшов читець, чи відчитав уже вступ, чи згорнув уже більшу частину сувою. Щойно тоді сходяться і то якось ліниво, наче вагаючись, та й не залишаються до кінця — виходять: хто крадькома, навшпиньках, а хто таки показово, не ховаючись». Бачимо особливо виразно тих, соромливіших, що виходять навшпиньках, не дослухавши якоїсь розлогої поеми. Інші, чи то терпеливіші, чи чемніші, лише поглядом їх супроводжують. А от серед тих, «зухвалих слухачів», хто виходив таки демонстративно (якби це наші приміщення, то й дверима б хряснув), був, напевно, й сучасник Плінія Молодшого, знаний своєю жовчю у сатирах Ювенал. Уже в початкових рядках першої своєї сатири, наслухавшись тих, хто подвизався в епосі, трагедії та комедії на римські сюжети (тогати), він таки вибухає гнівом: «Гей, а доки ж то слухать мені? Чи так от безкарно / Й далі свою «Тезеїду» мені вбиватиме в вуха / Корд, який геть вже охрип?..» У Плінія ж гору бере його зичливість до інших, щире вболівання за стан літератури, постійне бажання заохотити кожного, хто ступив на стежку студій, і прагнення, повторимо вкотре, бути у рамках людяності (humanitas).

Така от поведінка слухачів змушує Плінія озирнутись у вчорашнє (минуле для нього — завжди гарний зразок): «А от наші батьки…» Далі — знову епізод, що пожвавлює цю коротеньку розповідь і переносить нас у конкретну ситуацію, — як імператор Клавдій, проходячи Палатином і почувши схвальні оклики, завітав на рецитацію, що було для читця вельми приємною несподіванкою. Потім — контраст: «А тепер от найостанніший нероба, дарма що запросили його…» та ін. Наприкінці листа — черговий штрих до портрета Плінія, який вивіряє кожну свою дію — наскільки вона моральна і яку матиме оцінку в очах його друзів (дбав про свою «опінію»). Отож, набувшись на рецитаціях («…не пропустив, здається, жодної»), дозволив собі на якийсь час полишити Рим: «…тепер можу спокійно податись у свій затишок і дещо й самому писати; написаного, однак, прилюдно не читатиму, щоб не подумали, що на читання я вчащав не як слухач, а як позикодавець». І насамкінець, що часто у Плінія, — афористична «крапка»: «Адже увесь смак будь-якої услуги (не лише, коли слухаєш чиєсь читання) пропадає, коли за неї вимагають віддяки».

Втім, може, не до кінця був відвертим у тому листі Пліній; можливо, була й інша причина, чому, вчащаючи на рецитації, не часто сам читав: не міг же він щиро аплодувати таким читцям, про яких Ювенал; можливо, зі своєї делікатності не хотів до їхніх довжеленних поем приточувати й свої, хоча короткі й бездоганно опрацьовані, художні тексти. Був стриманим не лише у писанні й мові (ставив межу між красномовністю, eloquentia, і велемовністю, loquentia), а й у житті.

Сучасному читачеві дещо монотонним може видатися лист, де Пліній описує свою віллу у лаврентській посілості. Зате він буде цікавим для історика, архітектора, кожного, хто хоче пізнати побут заможного античного інтелігента: лист рясніє спеціальними назвами різних приміщень, їхнім призначенням, розташуванням, детальним описом усього, на чому спочивало око господаря, що чуло його вухо, по чому ступала нога — усі стежки-доріжки серед городців, квітників, садів, соляріїв та критих галерей тієї розкішної, зі смаком впорядкованої місцини. Ми — на «екскурсії» (лат. excurrere — вибігати): вибігаємо зі своєї багатоповерхової «скриньки», з двадцять першого — у перше століття. Провідником — сам Пліній, який знає кожен поріг, кожен закут, кожну стежку однієї зі своїх найулюбленіших із заміських осель. Власне, й пише цього листа, щоб пояснити своєму приятелю, чому він так любить саме цю віллу. І якщо уявимо собі, що ми ступаємо за Плінієм (а він і для нас писав), то й нам, не історикам, не архітекторам, буде цікаво. Треба лишень, за порадою автора «Листів», дати відпочинок фізичному зорові, а напружити — зір душі.

І не тільки зір, а й всі інші відчуття: ловимо запах левкої з квітника, що перед критою галереєю, а в тріклінії, невеликому відкритому приміщенні з трьома ложами для тих, хто прилягав до обіду, навіть тут, при вітряній погоді, відчуваємо на губах солоний подих моря — від хвилі, яка, розбившись об берег, далеко розпорошує свою тугість — Лукрецієві «тільця» чи «начатки речей»; чуємо то виразний голос моря, то, в іншому тріклінії, у глибині дому, — лише невиразний його гул, «але й він, ледь сягаючи сюди, затихає»; то загалом нічого не чуємо — у спальні для нічного й денного спочинку: «варто щільно закрити вікна, й сюди не