Читати книгу - "Вʼячеслав, Ірина Скрипник"

Повільно розплющивши очі, я побачив над собою величезну тінь Біра. Його лапи обережно струшували мене, намагаючись привести до тями. Важко дихаючи, я відчув, як повітря вривається у мої легені, а серце калатає в грудях.

——— Хочу бути таким самим! — ледь вимовив я, показуючи рукою на Біра.

Рука почала миттєво змінюватися. Шкіра стала грубою і почала вкриватися темною шерстю. Пальці перетворилися на великі пазурі. В м'язах з'явилася нечувана сила. Я дивився на це із захопленням і жахом водночас. Обережно підійшов до води. Один погляд — і я побачив, що моє обличчя стало мордою ведмедя. Тепер я був таким же, як Бір. Отже, так працює навик «перевтілення»...

В цей момент у моїй голові раптом з’явилися слова Гри, які вона прошепотіла мені на вухо перед тим, як зникнути:

——— На цей раз я встигла.

Що вона мала на увазі? Що Санні вже йде за мною? Але чому? Що саме його змусило почати діяти? Це через те, що ігрова подія добігла кінця?  Чи через те, що він, нарешті, зрозумів, що не може змусити мене повернутися в реальний світ? І чому Гра вирішила втрутитися саме зараз? Що змінилося? Невже вона зʼявилась переді мною тому, що я залишив своє фізичне тіло?

Мої думки крутилися довкола цих питань. Я мав з'ясувати, що відбувається. Та спершу… Я перетворився назад на людину. Моє тіло знову стало звичним. Долоня простягнулася вперед у бік загадкового біома.

Хвилі почали здійматися на поверхні води. Їхній ритм ставав все більшим і більшим, підкоряючись моїй волі. Острів, що був далеко на горизонті, почав рухатися в наш бік. Він плив на хвилях, з кожною секундою наближаючись, і здавалося, що він стає більшим і більшим. Тільки-но острів наблизився до берега, як сніг, що раніше падав на нього, почав засипати й пісок під моїми ногами. Вітер змінився. Він повною мірою досяг мене.

——— Отже, так я можу впливати на контент гри, — замислився я, роблячи крок у бік острова, який тепер вже був зовсім близько.

Санні більше не зможе зупинити мене. Я відчував це всім своїм новим єством, цією силою, яка текла моїми венами і робила мене чимось більшим, ніж просто гравцем. Тепер у мене була можливість впливати на все, що мене оточувало. Я  міг змінювати ігрову реальність за власним бажанням і Санні більше не мав наді мною влади. Це усвідомлення пульсувало в моїй голові.

Але, що важливіше, тепер я був готовий зустріти Ніку. Це було моїм єдиним бажанням. Її присутність була тим, чого я насправді прагнув. Мені було боляче усвідомлювати, як довго я цього не розумів, як довго був сліпий до того, що справжнє щастя було завжди поруч, але я постійно його ігнорував, шукаючи щось інше. Моя богиня… Моя Ніка…

Я зупинився, коли поглянув на своє відображення у воді. Тіло, що відбивалось на поверхні, було вже не тим, що раніше, але в ньому ще було щось незавершене.

——— Хочу виглядати більш мужнім, — буркнув невдоволено, дивлячись на свої риси обличчя.

Майже відразу я відчув, як обличчя почало змінюватися. Воно набуло різкіших, більш виразних чоловічих рис. Тіло почало витягуватись. М'язи на руках і грудях набирали об'єму. Я дивився на своє відображення, як художник, що нарешті побачив завершення свого творіння.

——— Так краще, — тихо промовив я, задоволений результатом, і, не зволікаючи більше, рушив далі вперед.

Лише вітер бив у обличчя, пронизуючи холодом. Сніг продовжував сипати на голову, з кожною хвилиною все більше вкриваючи мене. Попереду майже нічого не було видно — білі пластівці щільно застилали горизонт, але це мене не зупиняло. Я знав, куди йду. Я мав знайти її. Ніку. Якщо вона дійсно десь тут, я мушу її побачити. Вона потрібна мені більше за все інше в цьому світі. Її руки, її дотики… 

Я хочу, щоб тільки вона торкалася мене. Хочу бути завжди з нею. І чому я раніше цього не розумів? Навіщо переконував себе, що навколо мене немає кохання? Увесь цей час воно було поруч. Все своє життя я кохав тільки одну жінку. Невже мені потрібно було залишити своє фізичне тіло і стати адміністратором гри, щоб нарешті зрозуміти це?

——— Чому я такий дурень?!

Щойно ці слова вирвались з мого горла, завірюха раптово стихла. Переді мною постала вона. Ніка стояла лише в кількох метрах, і її здивований погляд був спрямований прямо на мене. Мені перехопило подих. Я не знав, що сказати. Всі слова, що роєм літали в голові, раптом зникли. Серце шалено забилося. Я опустив очі, не в силах витримати її погляд.

——— Тільки не кажи мені знову, що я маю піти, — почала раптом плакати Ніка. — Бо мені більше немає, куди йти. Тепер я така, як і ти. Я не можу вийти з гри.

Ці слова вдарили мене сильніше, ніж будь-який удар. Моє тіло завмерло, і я повільно підняв погляд, дивлячись їй в очі.

——— Навіщо ти це зробила? — здавлено вимовив я, майже не контролюючи свій голос. — Заради чого ти вбила себе?

Але замість відповіді Ніка підійшла ближче і просто обійняла мене, міцно охопивши шию руками. Її дотик був таким знайомим і теплим, що я не зміг встояти. Обійняв її у відповідь, опустивши свою голову на її плече. Ми стояли так мовчки досить довго. Ніхто не наважувався порушити тишу першим. 

Минуло кілька хвилин, перш ніж я все ж наважився заговорити:

——— Хочеш створити зі мною клан? — запитав так, ніби пропонував одружитися.

Ніка засміялась крізь сльози, і я відчув, як напруга в мені почала спадати.

——— Так, — відповіла вона. — Я хочу створити з тобою клан.

Після цього я взяв її за руку і, без слів, закрутив у танку. Наші рухи були легкими, невимушеними, ніби ми робили це вже сотні разів. Сніг тихо скрипів під ногами, сиплячись з неба густими пластівцями. Кущі, дерева, обриси землі — все зникло під шарами снігу. Це була безкінечна біла рівнина, де не було нічого, крім нас.

Її довга сорочка спадала до колін, роблячи її схожою на казкову принцесу. На ногах були ті самі червоні черевички, які я помітив на ній, коли ми бачилися востаннє. Її волосся, темне і м’яке, спадало на плечі хвилями, закриваючи частину обличчя. Вона виглядала настільки тендітною, що я боявся, що якщо стисну її руку трохи сильніше, то можу зламати її. А мені, навпаки, хотілося оберігати, бути завжди поруч і не відпускати більше ніколи. Її присутність була водночас і заспокійливою, і хвилюючою. Губи самі потягнулися до її обличчя. В цю мить я не міг думати про те, що вона може мене відштовхнути чи відмовити. Все, що я відчував, — бажання зробити це.