Читати книгу - "Записки Полоненого, Олекса Кобець"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
«Ой, на горі гре-е-ечка — сидить зай.
Викосили гре-е-чку — побіг зай.
Дрібу-дрібу-дрібушечки,
Насіяла петрушечки —
Дрібен дощик піде,
Петрушечка зійде…»
І тепер середульший, прощаючись, крізь сльози питає:
— А як ми забудемо, гер Олексі, «дрібу-дрібу-дрібу-шечки», то хто ж нас навчи-и-ить, ги-ги-ги…
Милі, хороші хлоп’ята, мила, хороша Деннертова родино, прощавайте! Я такий добрий перед невідомим грядущим, що я вже ладен ніколи не згадувати вашої єдиної справжньої кривди мені — черевиків перерослої нареченої, фрайляйн Лізхен…
Тихий Дунаю, прощай! Може-навіки.
Перед невідомим грядущим я такий добрий стаю, що відразу тягне мене здружитися з моїм провідником — кур’єром із Відня, хочеться мені розпитати, куди й для чого мене везуть, але провідник до самої залізничної станції — оцей переїзд баскими кіньми вісімнадцятьох чи п’ятнадцятьох кілометрів — вперто мовчить, або обмежується короткими «так», «не знаю», удаючи з себе при тому дуже серйозну, навіть чогось трохи сердиту, людину.
На станції Паланка потяга чекали недовго. В вагоні ми з провідником — друзі. Дуже допомогли мої їстивні й курильні запаси з багатого на матеріяльні цінності й убогого духом Дуначебу везені, бо тут одразу виявилося, що я, невольник, за даних обставин, удесятеро багатіший за нього, мого конвоїра — звичайного австрійського піхотинця, родом із Горішньої Австрії.
В вагоні ми відразу здружуємося, всю довгеньку дорогу, в такт торохкотінню коліс, неначе брати рідні, розмовляємо — про що? Про війну, про горе, про кров і сльози, пильнуємо дошукатися, хто ж, нарешті, винен за це зловісне нещастя, що в ньому корчиться ввесь світ ось уже третій рік? Він рішуче не погоджується зо мною, що винні представники вищої, владущої банди кожного народу, кожної держави, бо тоді б довелося йому, моєму випадковому приятелеві в синювато-сірому солдатському одязі, признатися, що так само, як і Вільгельм, і Микола другий, і всі інші короновані й некороновані хижаки всіх держав і народів, так само й їхній старенький Франц-Йозеф — однаково повинен в тих морях людської крови, в безодні страждань, винен за руїну, за плюндрування родющих і плодющих країн… Ні, він не погоджується, що винен і старенький Франц-Йозеф — такий добрий, такий милостивий цісар…
Йому таки добре забили памороки, починаючи від шкільної лавки й кінчаючи муштрою в цісарсько-королівських казармах, цьому вбогому хліборобові з неродючої, кам’янистої Горішньої Австрії…
Я ще нічого не знаю про Марксів «Капітал», я тільки одним ухом чув про «Ерфуртську програму» Каутського, але в мені вистачає досить інтуїтивного відчуття життьової обстановки, щоб, нарешті, переконати мого конвоїра, що винні і царі, і королі, і поміщики, і фабриканти.
Почувши про поміщиків та фабрикантів, мій приятель запалюється справжнім полум’ям ненависти. Він гаряче тисне мені руку, і я почуваю, що коли б довелося нам зустрінутись десь між окопами в полі — ні він мене, ні я його вже не різав би…
А коли він, довго-довго думаючи, при чому йому збігається на лобі і попід очима багато труджених зморщок, нарешті, нахиляється до мене й на саме вухо пошепки говорить:
— А коли б ні ви, ні я, ніхто з солдатів не хотів стріляти, покидали б зброю, то й війни не було б…
…мені здалося, що він з огидою штовхнув од себе свого гвера (рушницю) з притороченим униз вістрям багнета-ножаки.
Тоді серце мені палахкотить справжньою, пекучою радістю, і я хочу кинутися на цю завітрену, в зморшках, шию хлібороба з Горішньої Австрії й гаряче його пригорнути…
А на Віденському вокзалі — це теж тема, прошу вас:
«Мій конвойний коло мене,
Похилившися, сидить —
Про життя своє нужденне
Довірочно шепотить.
Наче після довгих років
Брата рідного зустрів
Й пережитого потоки
Перед ним тепер розкрив.
Я вслухаюсь пильно-пильно,
Спочуваючи, зідхну;
Він замовкне — я повільно
Про своє життя почну.
То звучніш, то знову тихо
Наші сипляться слова…
Чую-чую: спільне лихо
Наші душі розкрива!
Тихше, тихше ритми кида,
Мов натомлений, вагон.
Ось спинився відпочити.
Ми виходим на перон.
Світло. Натовп. крики чути.
Офіцер десь промайнув…
«Руський! Руський! Гайда тута!!» —
В спину хтось мене штовхнув.
Озираюсь: мій конвойний!
Очі крешуть іскри злі,
Погляд хижий, невпокойний…
Зникли враз мої жалі!
Так довірливо, як з братом,
Горем, радістю діливсь…
Мить! — і знов він став солдатом,
Я ж — невольником лишивсь!..
Тільки й того, що в поезії не скажеш, як посипалися й мені з очей іскри від того, зовсім не-братерського, штовхана в спину прикладом рушниці, що дістав я від мого «приятеля» конвойного. І все тільки тому, що він побачив десь перед собою поблизу офіцера…
Прокляття війні!
У ФРАЙШТАДТІ
Хтось міг би подумати, що я справді отак і потрапив до військового міністерства в Відні…
Ні, то тільки дуначебське начальство так «ся напудило», вичитавши в естафеті — звичайному листі, писаному воєнного часу й посиланому з особливим кур’єром, «на підставі розпорядження військового міністерства», розпорядження загального й давнього — такого от полоненого перепровадити до Відня.
Тут, у якійсь канцелярії якогось пересильного пункту, того ж таки вечора, просто перемінивши кур’єра, дали новому нову «естафету», і на ранок — ми вже в Фрайштадті.
Зовні — це звичайний собі табір для полонених, оточений високою й гострою огорожею з колючого дроту, з звичайними вартовими будками на кожні двіста-триста метрів уздовж дроту, трохи гіршими, як в Естергомі, але, безперечно, кращими, ніж по інших таборах, бараками — з вікнами й дверима, з печами на зиму, з доброю, хоч і толевою покрівлею, з ізольованим бараком-карцером, і з усіма потрібними комунальними службами.
Відмінне в Фрайштадтському таборі, коли рівняти до інших, звичайних таборів полонених, це: окремий барак-театр на тисячу глядачів, окремий барак-заля для віч, зборів, засідань; окремі, невеличкі бараки для всяких культурних закладів: для величезної книгозбірні з десятком тисяч томів, назбираних пожертвами серед галицького громадянства, для фото-ательє, для майстерні художників образотворчого мистецтва, приміщення редакції тижневого журналу «Розвага» та друкарні.
До речі, про друкарню. Закупив її Союз Визволення України десь на розторжі, мабуть у безпосередніх
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Записки Полоненого, Олекса Кобець», після закриття браузера.
